Код да Вінчі - Ден Браун

Сайлас здивувався, що Учитель назвав ім’я Ремі.

— Так. Він мене визволив.

— Як я йому й наказав. Мені шкода, що тобі довелося так довго потерпати в полоні.

— Фізичні незручності — ніщо. Головне, що наріжний камінь у нас.

— Так. Я хотів би одержати його якнайшвидше. Не можна гаяти часу.

Сайласа охопило радісне збудження. Нарешті він зустрінеться з Учителем!

— Так, Учителю. Це честь для мене.

— Сайласе, я б хотів, щоб Ремі передав мені камінь.

Ремі? Сайлас знітився. Він сподівався, що після всього, що він зробив для Учителя, саме йому буде довірено передати приз. Учитель прихильніший до Ремі?

— Відчуваю, ти розчарований, — сказав Учитель, — а це означає, що ти не зрозумів, про що йдеться. — Він стишив голос до шепоту. — Повір, я б охочіше одержав наріжний камінь від тебе — слуги Божого, аніж від злочинця, але Ремі треба дещо розтлумачити. Він порушив мій наказ і припустився серйозної помилки, що поставила під загрозу всю нашу справу.

Сайласові стало незатишно, і він глянув на Ремі. Викрадати Тібінґа не планувалося, і тепер треба було вирішувати, що з ним робити.

— Ми з тобою слуги Господні, — пошепки сказав Учитель. — Ніщо не може спинити нас на шляху до мети. — Настала зловісна пауза. — Тільки через це я попрошу, щоб Ремі приніс мені наріжний камінь. Зрозумів?

Сайлас відчув у голосі Учителя гнів і був здивований, що той не хоче ввійти в їхнє становище. «Ремі мусив показати обличчя, — думав Сайлас, — іншого виходу не було. Він зробив те, що мав зробити. Урятував наріжний камінь».

— Розумію, — нарешті вимовив Сайлас.

— От і добре. Ти мусиш якнайшвидше десь сховатися. Незабаром поліція почне шукати лімузин, і я не хочу, щоб тебе спіймали. «Опус Деї» має в Лондоні резиденцію, правда ж?

— Звичайно.

— Тебе там приймуть?

— Як побратима.

— То йди туди й не показуйся на вулицях. Я тобі подзвоню одразу, як одержу камінь і врегулюю одну невідкладну справу.

— Ви в Лондоні?

— Роби, як я сказав, і все буде добре.

— Слухаюсь, Учителю.

Учитель важко зітхнув, так наче тепер мав виконати тяжку повинність.

— А тепер я мушу поговорити з Ремі.

Сайлас віддав Ремі телефон, відчуваючи, що ця телефонна розмова може стати для Ремі Леґалудека останньою.

Ремі взяв телефон з думкою, що цей бідолашний схиблений монах навіть не здогадується, яка його чекає доля тепер, коли він виконав своє завдання.

«Учитель тебе просто використав, Сайласе.

А твій єпископ — лише пішак».

Ремі не переставав дивуватися умінню Учителя переконувати. Єпископ Арінґароса повністю йому довірився. Його засліпив відчай. Арінґароса просто дуже хотів вірити. І хоч Ремі Учитель не надто подобався, він пишався, що зумів завоювати довіру цього чоловіка і так йому прислужитися. «Я чесно заробив свої гроші».

— Слухай мене уважно, — сказав Учитель. — Відвезеш Сайласа до резиденції «Опус Деї», висадиш за кілька кварталів звідти. Тоді поїдеш до Сент-джеймського парку. Це поряд із парламентом і Біґ-Беном. Можеш поставити лімузин на площі Хорсґардз-Парейд. Поговоримо там.

На цьому зв’язок обірвався.

Факультет богослов’я і релігієзнавства Королівського коледжу розташований поряд із парламентом у будівлі, подарованій короною. Коледж заснував король Ґеорґ IV 1829 року. Факультет релігієзнавства може похвалитися не лише 150-річним досвідом дослідницької і навчальної діяльності, а й створенням 1982 року дослідницького інституту системного богослов’я, який володіє однією з найповніших і технічно найдосконаліших електронних бібліотек релігієзнавства у світі.

Ленґдон усе ще почувався кепсько, коли вони з Софі, змоклі під дощем, зайшли до бібліотеки. Головна зала була достеменно така, як описав її Тібінґ, — імпозантне восьмикутне приміщення з величезним круглим столом посередині, за яким зручно розсілися б король Артур та його рицарі, якби не заважали дванадцять комп’ютерів із пласкими екранами. У дальньому кінці зали бібліотекарка-косультант якраз наливала собі чай і готувалась до робочого дня.

— Чудовий ранок, так? — сказала вона з приємною британською вимовою. Залишила чай і пішла назустріч відвідувачам. — Чим можу допомогти?

— Дякую, — відповів Ленґдон. — Мене звуть...

— Роберт Ленґдон. — Вона приязно усміхнулась. — Я вас упізнала.

Ленґдон уже був готовий запідозрити, що на прохання Фаша його фото показали і по англійському телебаченню, але привітна усмішка бібліотекарки його заспокоїла. Він ніяк не міг звикнути до того, що став знаменитістю. Але, зрештою, хто найшвидше впізнав би його обличчя, — то це, власне, бібліотекарка в інституті релігієзнавства.

— Памела Ґеттем, — сказала бібліотекарка і простягла руку для знайомства. Вона мала розумне привітне обличчя і приємний м’який голос. На шиї в неї висіли на ланцюжку окуляри в роговій оправі з товстим склом.

— Дуже приємно, — відповів Ленґдон. — Це моя приятелька Софі Неве.

Жінки привіталися, і Ґеттем знову обернулась до Ленґдона.

— Я не знала, що ви маєте приїхати.

— Ми й самі не знали. Якщо вам не важко, допоможіть нам, будь ласка, знайти деяку інформацію.

Усмішка збігла з обличчя Ґеттем. Вона розгубилась.

— Зазвичай ми надаємо послуги лише за офіційними запитами і самі призначаємо час. Хіба що вас запросив хтось із коледжу?

Ленґдон заперечно похитав головою.

— Боюсь, ми з’явилися без запрошення. Один мій друг дуже схвально про вас висловлюється. Сер Лі Тібінґ, знаєте його? — вимовивши це ім’я, Ленґдон знову відчув гострий жаль. — Він член Королівського історичного товариства.