Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон
— Я знайшов її ярдів за п’ятдесят звідси, в чагарниках обабіч дороги на Париж. Іншими словами, я знайшов її саме там, де її викинув ваш вельмишановний пан Брейн, тікаючи звідси.
Знову настала мовчанка, однак якась особлива. Валентен узяв шаблю, уважно оглянув її, подумки зосередившись на якихось висновках, а потім перевів поштивий погляд на О'Браєна.
— Коменданте, — сказав він, — ми не сумніваємося, що ви будете завжди готові пред'явити цю зброю на першу ж вимогу поліцейської експертизи. Але поки що, — додав він, засуваючи гостру сталь у дзвінкі піхви, — дозвольте мені повернути вам шаблю.
Військовий символізм його вчинку не міг не викликати оплесків аудиторії.
Для Ніла О'Браєна цей жест був воістину поверненням до життя. Тепер він знову блукав таємничим садом, милуючись уже його ранковими барвами, і на його обличчі не лишилося й сліду трагічної безнадійності: він відчув себе людиною, у котрої достатньо підстав, аби бути щасливим. Лорд Гелловей виявився справжнім джентльменом і вже приніс свої вибачення. Панна Маргарет виявилась кращою за посередню леді, принаймні — справжньою жінкою, і коли вони блукали поміж старих квіткових клумб перед сніданком, запропонувала йому, либонь, щось значно краще, аніж банальне вибачення. Товариство тепер почувалося безтурботніше і природніше, бо, хоча інтрига вбивства усе ще залишалася, з них усіх було знято тягар підозри і спрямовано його до Парижа услід дивакуватому мільйонерові, якого вони ледь знали. Диявола викинули з будинку, тобто він сам викинувся.
Однак загадка залишалася, і коли О'Браєн із розгону всівся на садову лаву поруч із доктором Саймоном, то цей представник чистої науки вирішив відразу повернутися до неї. Щоправда, він небагато скористав із розмови з О'Браєном, бо думки того були зосереджені на речах, йому більш приємних.
— Не можу сказати, що ця подія дуже мене цікавить, — щиросердо зізнався ірландець, — тим паче, що все тепер виглядає досить просто. Очевидно, Брейн із певних причин дуже ненавидів того незнайомця. Він заманив його у сад і вбив моєю шаблюкою. Тоді втік до міста, викинувши її подалі. Між іншим, Айвен сказав мені, що у кишені вбитого був американський долар. Отже, він міг бути Брейновим співвітчизником, що цілком імовірно. На мою думку, розслідування справи не викликає проблем.
— Навпаки, у цій справі є аж п’ять колосальних проблем, — відказав доктор спокійно, — до того ж, кожна наступна складніша за попередню. Тільки зрозумійте мене правильно. Я не сумніваюся в тому, що це — справа рук саме Брейна, що, вочевидь, доводить його втеча. Але повернімося до того, як він це зробив. Ось перша проблема: навіщо одній людині вбивати іншу великою неповороткою шаблею, якщо можна скористатися кишеньковим ножем, котрий потім можна засунути в кишеню жертви? Друга проблема: чому все обійшлося без крику і шуму? Невже, коли хтось бачить, як до нього підбігає особа та вимахує ятаганом, то не намагається нічого сказати? Третя проблема: слуга увесь вечір пильнував двері парадного входу так, що й миша не могла проскочити у сад Валентена. Як же убитий потрапив до саду? Четверта проблема: з огляду на щойно сказане, незрозуміло, як Брейн вийшов із саду.
— І п’ята, — сказав Ніл, придивляючись до священика, що саме повільно наближався до них стежкою.
— Я згодний, що це дрібниця, — мовив далі доктор, — але вона дуже дивна. Побачивши ту відрубану голову, я припустив, що убивця здійснив декілька ударів. Але, оглянувши її, виявив багато порізів у нижній, притулубній частині шиї; іншими словами, їх було зроблено вже після того, як голова була відокремлена. Невже Брейн так люто ненавидів свого недруга, що, уже вбивши його, продовжував при місячному світлі рубати шаблею його тіло?
— Який жах! — промовив О’Браєн і здригнувся.
На той час до них підійшов скромний священик, отець Браун, із притаманною йому смиренністю став очікувати завершення їхньої розмови. Аж тоді ніяково промовив:
— Панове, пробачте, що втручаюся у вашу розмову. Але мені належить повідомити вам новини!
— Новини? — перепитав Саймон, насторожено дивлячись на священика крізь окуляри.
— Так, на жаль, — сумирно промовив отець Браун.
— Виявляється, відбулося ще одне вбивство, панове. Обидва чоловіки так поспішно зірвалися на ноги, що лавчина аж загойдалася.
— І що ще дивовижніше, — продовжував священик, сумовито косячи оком на рододендрони, — воно таке ж потворне: страта через обезголовлення. За якихось надцять ярдів далі від тієї дороги, котрою Брейн утік до Парижа, у Сені знайдено ще одну голову, що кровоточила. Отже, є припущення, що Брейн…
— О, Господи! — прохопився О’Браєн. — Та той Брейн схиблений на вбивствах!
— Очевидно, маємо справу з вендетою[9] по-американськи, — беззаперечно сказав священик. А тоді додав:
— Вас обох просять прийти до бібліотеки і самим побачити знахідку.
Комендант О’Браєн йшов на слідство позаду доктора і священика й почувався страшенно виснаженим. У нього, військового, потайні вбивства викликали огиду, а надто оці екстравагантні ампутації голів, яким не видно кінця-краю. Спершу відтяли голову одному, потім другому… Неправду кажуть, спересердя подумав він, що дві голови краще, ніж одна, — принаймні у цьому випадку. Увійшовши до кабінету, він попрямував до столу і зненацька ледь не заціпенів від вражаючого збігу. На Валентеновому столі він побачив кольоровий відбиток ще іншої — третьої — закривавленої голови, причому ця відсічена голова належала самому Валентену. Але придивившись уважніше, офіцер побачив, що це усього лише була націоналістична газета «Гільйотина», яка щотижня демонструвала когось зі своїх політичних супротивників з виряченими очима і в конвульсіях, наче одразу після страти, а Валентен, як відомо, був досить помітним антиклерикалом.
