Шість днів на роздуми - Джорджо Щербаненко
Чекання минало в цілковитій тиші. Нарешті близько половини третьої почувся гуркіт мотора, і через хвилину в холі показалася жінка, загорнута з ніг до голови в чорнобурку.
Великою скромністю вона не страждала, але її задерикувате обличчя пом'якшували і злагіднювали очі. Не важко було зрозуміти, чому вона сподобалася Вейтонові.
Навіть Метчі, відпорний до жіночих чарів, завагався і виступив не дуже переконливо в ролі «руки Джелліна». Щоб почати розмову, він здобувся на коротку заяву:
— Ми з поліції. У справі Вейтона.
На щастя, Генрієта Бейм, здавалося, була рада застати в домі Я товариство, вона зняла хутро і, тягнучи його по підлозі, провела я Джелліна і Метчі через короткий коридорчик до вітальні.
— Люблю розмови про Філіпа, — зітхнула вона. — Багатьом він здається злим духом, але це помилка. Якби не його дружина, яка при найменшій його пригоді впадає в істерику, Філіп був би ідеальним другом.
Генрієта ввела Джелліна і Метчі до великої кімнати і посадила їх на канапі. Поки вона відчиняла бар, Джеллін запитав:
— Я хотів би, власне, дізнатися, що сталося, коли пані Вейтон відкрила, що ви і її чоловік…
— Розумію, розумію і зараз усе вам поясню. Зрештою я пробувала вже розтлумачити це іншому співробітникові, який питав про це два дні тому. — Вона налила собі трунку і, тримаючи чарку в руці, вела далі: — Буду з вами відверта. Попереднього дня я сказала не все.
Метчі суворо наморщив брови, але Джеллін заспокійливо торкнувся його руки.
— Сказати все я боялася, — пояснила Генрієта, — щоб не зашкодити пані Вейтон. Отож одного вечора, коли Філіп і я сиділи на канапі, на якій оце сидите ви, і розмовляли собі якнайневинніше про театр, ця жінка, підкупивши, мабуть, покоївку і служника, влетіла, як бомба, до кімнати й почала лаяти Філіпа. Якусь хвилину мене це розважало, але коли я побачила, як вона виймає з сумочки револьвер і погрожує ним Філіпові, я втрутилася…
— Пані Вейтон погрожувала вбити чоловіка? — спитав Джеллін. — Пробачте мені, але я хотів би, щоб ви повторили це ще раз… тільки подумайте… Може, в руках пані Вейтон був не револьвер, а якийсь інший предмет…
Генрієта Бейм посміхнулася приязно, але дещо іронічно.
— Натяк зрозуміла. Ви сумніваєтеся в правдивості моїх слів. Але я запевняю вас, що револьвер був не бутафорний, який використовують, граючи п'єси з бандитами. То був справжній браунінг, яким можна убити людину на відстані в тридцять кроків.
— Ах! — здивувався Джеллін, прикидаючись лицеміром, проте це вийшло в нього не вельми переконливо, щоб ошукати таку жінку, як Генрієта Бейм. — Ваші слова здаються мені такими важливими, що я своїм вухам не вірю. А що ж далі?
— Як я вже сказала, я втрутилася і заявила, що не хочу допускати скандалу в своєму домі,— вела далі Генрієта. — Тоді вона голосом, сповненим гідності, відповіла, що їй дуже прикро, що вона забулася в присутності такої, як я, жінки. Наразі вона обмежиться тим, що забере Філіпа, застерігаючи за собою право вжити заходів щодо мене. Я розсміялася, і на цьому інцидент закінчився. Філіпа я вже більше не бачила, бо незабаром поїхала до Англії.
Розмова на цих словах актриси, по суті, й завершилася. Було таке враження, що Джеллін не знає, що далі сказати, і цілком поринув у роздуми. Метчі удавав, що й собі задумався, але не треба було бути тонким психологом, аби помітити, що його просто хилило на сон. Генрієта Бейм підпалила скіпки, і в каміні загуготів веселий вогонь. На тлі полум'я профіль актриси здавався справді дівчачим, довгі тіні робили невинним її личко.
Нарешті Джеллін наважився задати ще одне питання.
— Даруйте мені за нескромність… Чи вважаєте, що ви були великою любов'ю Вейтона? Був би вам дуже вдячний за цілком щиру відповідь. Не поспішайте сказати одразу «так» чи «ні», щоб довести, що ви не сентиментальна. Подумайте…
Актриса слухала Джелліна, а сама дивилася у вогонь каміна. На око, зовсім байдужа. Проте відчувалося, що питання зачепило струни її душі. Через хвилину вона обернулася і поглянула просто в очі Джелліну.
— Щиро… ні. Тому я страждала. Великою любов'ю я його не була, це він був моєю… єдиним у натовпі гарних зальотників, які крутяться у гримувальнях актрис. Але я не могла нічим цьому зарадити. Така вже в нього, певне, вдача… Не вміє кохати… — Вона посміхнулася. — Уявіть собі, я вбила собі в голову, що зумію його виховати… відучу від чарки, він у мене менше куритиме і більше працюватиме…
Джеллін пильно глянув на Генрієту. В голосі її ще звучало щире зворушення, але очі не тільки втратили невинний вираз, а й стали тепер холодними і твердими.
— Це все сталося рік тому? — спитав Артур.
— Рівно рік, — відповіла Бейм з гіркотою в голосі. — Однією з причин, чому Вейтон не зміг справді мене полюбити, було те, що на момент нашого знайомства саме скінчилася його, мабуть, справді велика любов до тієї гордої, як пава, Марти Сомерсет, автора кількох п'єс.
Джеллін не звернув уваги на злосливий тон, яким вона сказала останню фразу. Він підвівся і попрощався ще раз, перепрошуючи за такий пізній візит.
— Якщо треба рятувати Філіпа, то я до послуг поліції в будь-яку пору, — сказала на прощання Генрієта.
Як тільки вони опинилися надворі, Метчі дозволив собі кілька зауважень.
— Чули? Вона не розповіла поліції історії з револьвером, бо не хотіла зашкодити пані Вейтон! Гм! Треба сказати про це капітанові Сандерові. Факт дуже важливий. Можна було б за це її арештувати.
Джеллін не заперечував, але й не згодився. Ішов обіч Метчі безлюдною сонною вулицею. Хоча туман уже розсіявся, повітря все ще залишалося важке й задушливе.
— Бачте, Метчі,— озвався Артур по хвилі,— ця історія з револьвером, розказана лише під час другого допиту, мене не дивує. Мене змушує задуматися інше: серед багатьох тих, хто заявив, що вони ненавидять і зневажають Вейтона, пані Бейм єдина, яка визнала, що кохає його.
