Феміністка - Леонід Григорович Кононович

— Не пішло? — поцікавивсь я, стукаючи її по спині.

— Що це за пійло?

— «Хенессі».

— А я думала — самогон!

Дуже ти розбираєшся, невдоволено подумав я. Вдяглася під леопарда та й гадаєш, носа можна задирати!

— Розкажи-но, як ти зустрілася з шантажисткою.

— Вона зателефонувала мені о дев'ятій. Мене чекали в машині біля універсаму.

— Марка?

— Опель-омега.

— Колір?

— Темно-синій чи просто темний… я добре не роздивилася!

— Номер?

— Мені було не до того. Розмова… ну… була дуже бурхливою!

Я замислено кивнув.

— Треба було взяти тебе під нагляд… Але на це потрібна санкція шефа, бо стеження дорого коштує! Хто був у машині?

— Ну, оця жінка… І з нею ще якийсь негр!

— Негр?! — вражено перепитав я.

— Атож! Я й сама здивувалася… Він сидів позаду й не казав ні слова. Така бандитська фізіономія… зі шрамом біля ока!

— Про що ви говорили? Мацюцька зітхнула.

— Вона прокрутила касету й почала так лаятися, що в мене замалим вуха не пов'яли! Дуже груба людина… Обзивала тебе ненормативною лексикою й клялася, що зробить з тобою… ну, різні непристойні маніпуляції!

— Здогадуюсь… І що ж?

— Потім дісталося й мені! Вона прозивала мене драною козою, прошмандовкою, крисою…

— Чому?

—Їй конче хтілося знати, про що розмовляли ви з Лесею. А запис не вдався! От і треба було на кому-небудь зірвати злість… Оскаре, мені було так страшно!

Я понуро дивився на дорогу.

— Що далі?

— Потім вона звеліла мені забиратися геть. А якщо я комусь розповім про її доручення, то… ну, одне слово…

— Непристойні маніпуляції? — здогадавсь я. Мацюцька спаленіла.

— Ну, це несуттєво! — сказала вона після паузи. — До речі, наостанку вона пообіцяла, що ми ще зустрінемося… Мовляв, щоб я не думала, що так легко відбулася!

— Навіть так! — посміхнувсь я. — Значить, мої здогади були вірними…

— Які здогади? — наставила вуха Мацюцька.

— Не став зайвих запитань… — Місто скінчилося, й за вікном стало видно засніжені поля, де чорніли рідкі переліски. — Зараз приїдемо в «Тартар», і ти опишеш цю жінку… й того негра, котрий сидів у машині… а там подивимося, що робити з ними обома!

— О, — зненацька вигукнула Мацюцька, — я ж забула сказати… в цього негра на шиї висіла така фігурка: три змії, сплетені в клубок! Він отак сидів, розстебнувши куртку, і я звернула увагу!..

— Ну, от і цю фігурку треба описати… ясно?

Я проїхав уздовж височенної бетонової огорожі й, зупинившись веред ворітьми, посигналив.

— Оскаре… — озвалася раптом Мацюцька.

— Чого тобі?

— Ти знаєш, мені так страшно… я влізла в оці ваші справи!.. Ворота нарешті відчинилися, і я рушив з місця.

— Ми витягнемо тебе з цієї халепи! — сказав я, паркуючись біля входу в штаб-квартиру. — Щоправда, це непросто буде зробити…

— Чому?

— Треба зробити так, щоб і вівці зосталися цілі, й вовки наїлися… Ну, та я утрясу цю проблему! Головне, щоб ти нічого не боялася й вірила мені… розумієш?

Мацюцька стояла біля машини й похнюплено дивилася в землю.

— Ти віриш мені? — поспитав я, беручи її за руку. Вона підкорилася й рушила за мною до дверей.

— Вірю! — тихенько сказала вона.

У вестибюлі «Тартару» чергував Гестапович. Він сидів за бюрком і, поклавши ноги на облавок, дивився телевізор.

— А де це Барабаш? — поспитавсь я, проходячи коло його поста.

— Повісився! — коротко буркнув Гестапович. Мацюцька здивовано глянула на нього. Я постукав себе

пальцем по лобі й безнадійно махнув рукою.

— Не звертай уваги… це гумор у нього такий — чорний зветься! — Ми піднялися ліфтом на четвертий поверх, і я галантно відчинив перед Мацюцькою двері. — Сюди, люба панно!

— А куди це ти мене ведеш? — пошепки запитала вона.

— Це оперативно-технічний відділ, — пояснив я, простуючи коридором. — Зараз я представлю тебе його начальнику.

Псевдо цього чоловіка — Пітон. Чому воно таке, побачиш сама. Ви з ним складете комп'ютерний портрет шантажистки і того негра.

— А ти де будеш?

— А я, — сказав я, стусаючи ногою двері, оббиті чорним дермантином, — піду зараз… гм… вирішувати справи! А потім повернуся й одвезу тебе в місто. Згода? — Двері не відчинялися, і я знову садонув у них носаком.

— Яка там скотина гупає! — гаркнув із-за дверей грубий товарячий голос. — Поверни клямку та й заходь!..

Пітон сидів спиною до дверей і працював з комп'ютером.

— Хай живе КПРС! — вигукнув я, салютуючи кулаком.

— Ти що це хріновиною займаєшся! — не озираючись, озвався Пітон. — Якого хріна оце в двері гилити — що, геть уже одморозком став? Ти дочекаєшся колись, що тобі яйця одірвуть за ці штучки і… — він обернув голову й, угледівши Мацюцьку, затнувся.

— Здрастуйте! — сказала йому Мацюцька. Я задоволено посміхнувся.

— Це, — сказав я, — таємний агент Мацюцька! Вона змерзла. Її треба напоїти чаєм і скласти з її слів два фотороботи. А мені, — я глянув на годинника й узявся за клямку, — треба до шефа!

— Таємний агент, кажеш?..

— Ну! Ось послухай… — я зробив суворе обличчя. — Агенте Мацюцько!

— Я! — голосно вигукнула вона.

— Завдання зрозуміле?

— Так точно!

Пітон глянув мені у вічі й докірливо похитав головою.

— Проходьте, люба панно! — сказав він, одсовуючи фотель. — Дозвольте вашу шубку… І взагалі, почувайте себе як удома й облиште ці формальності! Детектив Оскар — дуже сувора людина, в тому числі, й із жінками,