Дівчина, яку ти покинув - Джоджо Мойєс

Мене знов потягли вперед. Хтось гримав на мене. Я плуталася в спідницях, дивним чином досі не випустивши сумку з рук. Брама знов відчинилась, і мене грубо штовхнули вперед, до табору. Біля другої буди варти охоронець зупинив мене.

«Просто відведіть мене до барака. Просто дайте мені лягти».

Я була зовсім утомлена. Перед очима стояла рука Ліліан, той чіткий зважений рух, яким вона піднесла пістолет до скроні. Її очі, що дивилися в мої в останні секунди її життя, — бездонні чорні провалини, вікна в небуття. «Тепер вона нічого не відчуває», — казала я собі і якоюсь іще притомною часточкою розуму усвідомлювала, що моїм почуттям у цю мить була заздрість.

Коли я поклала своє посвідчення назад у кишеню, моя рука ковзнула по зазубреному краю уламка скла, і на мить мій розум прояснився. Я могла піднести його до горла. Я знала, де пролягає вена і з якою силою треба натиснути. Я згадала, як кололи порося в Сент-Перонні: один сильний удар — і його очі заплющилися, наче в блаженному забутті. Я стояла й чекала, доки ця думка остаточно достигне в моїй голові. Я могла би зробити це, перш ніж вони збагнуть, що я зробила. Я можу звільнити себе.

«Ти гадки не маєш, що вони з нами зроблять».

Мої пальці зімкнулися. А тоді я почула:

«Софі».

І тут я зрозуміла, що звільнення прийде дуже скоро. Я впустила з пальців уламок скла. Це був він. Солодкий голос мого чоловіка кликав мене додому. Я майже всміхнулася в цю мить — настільки глибоким було полегшення. Я злегка хитнулася на місці. Його голос луною розливався в мені.

«Софі».

Німець розвернув мене і підштовхнув назад, до брами. Збентежена, я зробила невпевнений крок і озирнулась. А тоді побачила, як крізь туман наближається ще один охоронець. Попереду нього йшов високий сутулий чоловік, притискаючи свій вузол до живота. Я скоса дивилася на нього, відчуваючи, що в ньому є щось знайоме. Але світло було в нього за спиною, і я не могла роздивитися його.

«Софі».

Я намагалася зосередитись — і раптом весь світ завмер, усе навколо поринуло в тишу. Оніміли німці, завмерли двигуни, навіть шум дерев стихнув. Я нічого не бачила, крім в’язня, який шкутильгав до мене. Його силует був незнайомим, плечі зовсім схудли — шкіра та кістки, але його крок був рішучим, наче невидимий магніт притягував його до мене. І я судомно затремтіла — ніби моє тіло все знало раніше за мене.

— Едуард? — голос виривався з мого горла, наче кумкання. Я не могла повірити. Я не сміла повірити.

— Едуард?

І він уже майже біг, човгаючи, до мене. Охоронець за його спиною пришвидшив кроки. А я стояла, завмерши на місці, досі боячись, що це якийсь страшний жарт, що я знов прокинуся в кузові вантажівки і побачу перед собою солдатський чобіт.

«Благаю, Господи, Ти не можеш бути таким жорстоким».

І він зупинився в кількох футах від мене. Зовсім худий, обличчя виснажене, розкішна грива волосся зголена, на обличчі шрами. Але, Господи Боже, його обличчя! Його обличчя. Мій Едуард. Це було занадто. Моя голова відкинулася, сумка випала з рук, і я осіла на землю. І в цю мить відчула, як його руки міцно обіймають мене.

— Софі. Моя Софі. Що вони зробили з тобою?

Едіт Бетюн відкидається у своєму кріслі посеред мовчазної судової зали. Пристав приносить їй води, і вона вдячно киває. Навіть репортери кидають писати: так і сидять, завмерши з ручками в руках, розкривши від подиву роти.

— Ми нічого не знали з того, що з нею відбулось. Я вважала, що вона мертва. За кілька місяців після арешту моєї матері таємний інформаційний зв’язок було налагоджено знов, і ми отримали новину, що вона серед тих, хто загинув у таборах. Елен тиждень проплакала після цієї новини.

А тоді одного дня на світанку я зійшла вниз, готова взятись до щоденної праці — я допомагала Елен на кухні, — і побачила листа, якого хтось підсунув під двері «Червоного півня». Я вже збиралася була підняти його, але в мене за спиною з’явилася Елен і схопила його першою.

«Ти цього не бачила», — сказала вона, і я була ошелешена, бо ще ніколи вона не розмовляла зі мною таким різким тоном. Її обличчя зовсім сполотніло. «Ти мене чуєш? Ти цього не бачила, Едіт. І нікому не розповіси. Навіть Орельєну. Особливо Орельєну».

Я кивнула, але з місця не зійшла. Я хотіла знати, що там. Руки Елен затремтіли, коли вона відкрила цього листа. Вона стояла, притулившись до бару, вранішні промені падали на її обличчя, а руки тремтіли так сильно, що я не знала, як їй вдається читати. А потім вона раптом похилилася, затиснувши рота рукою, і почала тихо схлипувати: «О, слава Богу! Слава Богу!»

Вони були у Швейцарії. Отримали фальшиві посвідчення, видані за місцем «служби німецькій державі», після чого їх відвезли до лісу поблизу швейцарського кордону. Софі була настільки хвора, що Едуарду довелося нести її на руках останні п’ятнадцять миль до контрольно-пропускного пункту. Охоронець, який віз їх, попередив, що вони не повинні намагатися зв’язатись ні з ким у Франції чи наражати на загрозу викриття тих, хто їм допоміг. Під листом стояв підпис: «Марі Левіль».

Жінка обвела поглядом залу суду.

— Вони залишились у Швейцарії. Ми знали, що їй не варто ніколи повертатися до Сент-Перонни — настільки сильна була пам’ять про німецьку окупацію. Якби вона з’явилася, почалися б питання. І, звичайно ж, на той час я вже збагнула, хто допоміг їм утекти разом.

— Хто ж це, мадам?

Жінка підібрала губи, наче навіть зараз ці слова коштували їй чималих зусиль.

— Комендант Фрідріх Генкен.

— Пробачте мені, — каже суддя. — Це дуже незвичайна історія. Але я не розумію, як це стосується зникнення картини.

Едіт Бетюн опановує себе.

— Елен не показала мені листа, але я знала, що він не йде в неї з голови. Вона нервувала, коли поряд був Орельєн, хоча після арешту Софі він майже не зазирав до «Червоного півня». Наче йому нестерпно було там перебувати. Але потім, за два дні, коли його не було, а малеча поснула в сусідній кімнаті, вона покликала мене до своєї спальні. «Едіт, мені потрібно, щоб ти дещо для мене зробила».

Вона сиділа на підлозі, підпираючи однією рукою портрет Софі. Вона дивилась