Молодий місяць - Стефані Маєр

— Саме тому? — запитав він, а тоді міцно стиснув щелепи, немов жалкуючи, що порушив мовчанку.

— Він думав, що тебе не пускаю я, а не Чарлі, — знову пояснив Едвард.

— Припини це, — огризнувся Джейкоб.

Едвард не відповів. Джейкоб здригнувся, а тоді зціпив зуби так само міцно, як кулаки.

— Белла не перебільшувала, розказуючи про твої… вміння, — процідив він крізь зуби. — Отже, ти уже напевно знаєш, для чого я тут.

— Так, — погодився Едвард. — Але перш ніж ти почнеш, я хочу дещо сказати.

Джейкоб чекав, нервово стискаючи і розтискаючи кулаки, намагаючись себе контролювати.

— Дякую, — мовив Едвард, і говорив він щиро. — Я ніколи не зможу висловити тобі, наскільки я вдячний. Я тобі заборгував, я завдячую тобі рештою свого… існування.

Джейкоб здивовано дивився на нього, від несподіваного повороту розмови його руки перестали тремтіти. Він обмінявся коротким поглядом зі мною, але моє обличчя було таке ж спантеличене, як і його.

— За те, що ти надихав Беллу до життя, — пояснив Едвард грубуватим палким голосом. — Коли мене… не було.

— Едварде… — почала я, але він підняв руку, його очі дивилися на Джейкоба.

На обличчі Джейкоба відбилося розуміння, перш ніж з’явилася незворушна маска.

— Я робив це не заради твоєї вигоди.

— Я знаю. Але це не перекреслює вдячності, яку я відчуваю. Гадаю, ти маєш це знати. Якщо я коли-небудь зможу зробити щось для тебе…

Джейкоб звів чорну брову. Едвард похитав головою.

— Це мені не під силу.

— Тоді кому це під силу? — загарчав Джейкоб. Едвард подивився на мене.

— Їй. Я швидко вчуся, Джейкобе Блек, і я ніколи не роблю однієї помилки двічі. Я залишуся тут, поки вона не вижене мене сама.

Я на мить занурилася в його золоті очі. Було зовсім не важко здогадатися, щó я проґавила в розмові. Єдине, що Джейкобу потрібно від Едварда, — його відсутність.

— Ніколи, — прошепотіла я, досі потопаючи в Едвардових очах.

Джейкоб здавлено хихикнув.

Я неохоче відвела погляд від Едвардових очей і насуплено подивилася на Джейкоба.

— Ти хотів ще чогось, Джейкобе? Ти хотів, щоб у мене були неприємності, — твоя місія виконана. Тепер Чарлі може відіслати мене у військове училище, але він не забере у мене Едварда. Ніщо і ніхто не в силі нас розлучити. Чого тобі ще треба? Джейкоб не зводив очей з Едварда.

— Я просто повинен нагадати твоїм друзям-кровопивцям про кілька основних пунктів угоди, на яку вони пристали. Ця угода — єдине, що мене стримує, щоб не роздерти йому глотку просто зараз.

— Ми не забули, — мовив Едвард одночасно з моїм запитанням:

— А які основні пункти?

Джейкоб досі дивився на Едварда, але відповів на моє запитання:

— Угода досить особлива. Якщо хтось із них укусить людину, перемир’я припиняється. Вкусить, не вб’є, — наголосив він. Зрештою він подивився на мене. Його очі немов закрижаніли.

Мені знадобилася секунда, щоб усвідомити, куди він хилить, і тоді моє обличчя стало таким самим холодним, як і його.

— А це вже не твоя справа.

— К бісу… — це єдине, що він зумів видушити з себе.

Я не думала, що мої поспішні слова викличуть таку сильну реакцію. Джейк прийшов, щоб попередити нас, але не знав найголовнішого. Він, мабуть, вирішив зробити це, щоб підстрахуватися. Він не усвідомлював або просто не хотів вірити в те, що я вже зробила вибір. Що я й справді збиралася стати членом сім’ї Калленів.

Моя відповідь захопила Джейкоба зненацька, і він увесь затремтів. Він притис міцно стиснуті кулаки до скронь, його тіло здригалося, він намагався контролювати спазми. Під червонувато-коричневою шкірою його обличчя набрало зеленкуватого відтінку.

— Джейку? З тобою все гаразд? — запитала я тривожно. Я ступила крок йому назустріч, але Едвард схопив мене й загородив своїм тілом.

— Обережно! Не відомо, чи зможе він себе контролювати, — попередив він мене.

Але Джейкоб знову оволодів собою; тільки його темні руки продовжували нервово здригатися. Він скорчив Едвардові гримасу, в його очах не було нічого, окрім ненависті.

— Ух. Я ніколи не завдам їй шкоди.

Ні я, ні Едвард не випустили з уваги обвинувачення, яке прозвучало з його вуст. Едвард тихо зашипів. Джейкоб інстинктивно стиснув долоні в кулаки.

— БЕЛЛО! — долинув рев Чарлі. — ТИ ЗАЙДЕШ У ЦЕЙ ДІМ НЕГАЙНО!

Всі ми завмерли, дослухаючись до мертвої тиші, яка запала за цим гучним криком.

Я заговорила першою. Мій голос тремтів:

— Чорт. Джейкоб вагався, його сердитий вираз кудись зник.

— Мені дуже прикро, — пробурмотів він. — Я повинен був зробити все, що в моїх силах… я повинен був спробувати…

— Ну спасибі тобі, — дрож у голосі перебив сарказм. Я дивилася на стежину, очікуючи, що зараз Чарлі вискочить із мокрої папороті й накинеться на мене, мов оскаженілий бик. А я буду червоним прапором — усе як за сценарієм.

— Ще одне, — сказав Едвард до мене, а тоді подивився на Джейкоба. — Ми не знайшли жодного сліду Вікторії на наших землях — а ви?

Він дізнався відповідь тієї миті, як Джейкоб подумав про неї, але все-таки дозволив її озвучити.

— Останнього разу ми вловили її запах, коли Белли… не було. Ми дозволили вампірці думати, що вона прорвалася, — ми звужували коло, приготували засідку…

По моїй спині пробіг холодок.

— Але вона втекла, немов кажан із пекла. Ми гадаємо, що біля дому Белли вона почула запах вашої коротунки і злякалася. Відтоді вона більше не появлялася на наших землях.

Едвард кивнув.

— Коли вона повернеться, це вже буде не вашою проблемою. Ми впораємося самі.

— Вона вбивала на нашій території, — прошипів Джейкоб. — Вона наша!

— Ні… — почала я протестувати обом…

— БЕЛЛО! Я БАЧУ ЙОГО МАШИНУ. Я ЗНАЮ, ЩО ВИ ТАМ! ЯКЩО ТЕБЕ НЕ БУДЕ В ЦЬОМУ ДОМІ ЗА ОДНУ ХВИЛИНУ!.. — Чарлі вирішив не завдавати собі клопоту і не закінчив своєї погрози.

— Ходімо, — сказав Едвард.

Я обернулася, щоб подивитися на Джейкоба. Чи побачу я його знову?

— Вибач, — прошепотів він так тихо, що мені довелося читати по губах, щоб зрозуміти. — Бувай, Білко.

— Ти ж обіцяв, — нагадала я йому. — Все ще друзі, правда?

Джейкоб повільно похитав головою, і клубок у горлі ледь не задушив мене.

— Ти ж знаєш, як я старався дотримати слова, але… Я не знаю, як робити це далі. Не зараз… — він щосили намагався зберегти на обличчі кам’яну маску, але вона затремтіла, а потім зникла. — Я скучатиму за тобою, — мовив він. Його рука потяглася до мене, пальці випросталися, наче йому було шкода, що вони недостатньо довгі, аби здолати