Шовкопряд - Джоан Роулінг

О сьомій вечора, з усіх боків обговоривши тактику, яку будуть застосовувати, Страйк і Робін порізно вийшли в зимну ніч і рушили до Стаффорд-Крипс-гаузу; Робін випереджала Страйка на десять хвилин.

У дворі знову юрмилися підлітки, і Робін, на відміну від Страйка, вони не пропустили зі сторожкою повагою. Поки вона йшла до сходів, один хлопець витанцьовував перед нею спиною уперед, запрошував на вечірку, казав, що вона гарна, кепкував з її мовчання; його друзі в той час гукали до неї з-за спини, з темряви, відпускаючи коментарі щодо її вигляду ззаду. У сходовому колодязі насмішки переслідувача набули дивної лункості. Робін подумала, що хлопцеві років, може, сімнадцять.

— Мені треба нагору,— твердо сказала вона, коли малий розвалився поперек сходів, розвеселивши друзів, але її пробив піт. «Він просто дитина,— сказала вона собі.— І Страйк іде зразу за мною». Ця думка додала їй сміливості.

— Будь ласка, звільни дорогу,— звеліла вона.

Хлопець завагався, сказав щось сумнівне про її фігуру і посунувся. Робін майже очікувала, що він спробує її схопити, але малий просто поплентався до своїх, і всі разом вони почали кричати їй услід усілякі непристойності. Робін піднялася сходами і з полегшенням — ніхто не став її переслідувати — ступила на балкон, куди виходила квартира Кет Кент. Усередині горіло світло. Робін на мить завагалася, тоді зосередилася й подзвонила.

За кілька секунд двері сторожко прочинилися. За ними стояла середніх літ жінка з довгою рудою гривою.

— Кетрин?

— Так? — підозріло озвалася жінка.

— У мене для вас є дуже важлива інформація,— мовила Робін.— Вам треба це почути.

(«Не кажи, що хочеш з нею поговорити,— наставляв її Страйк,— чи що маєш питання. Треба все поставити так, ніби воно їй на користь. Якомога довше не кажи, хто ти; хай здається, що справа термінова, створи враження, що коли вона тебе відпустить, то не почує щось дуже важливе. Тобі треба зайти раніше, ніж вона щось уторопає. Називай її на ім’я. Встановлюй особистий зв’язок. Не мовчи»).

— Що? — спитала Кетрин Кент.

— Можна мені зайти? — спитала Робін.— Дуже холодно.

— Хто ви така?

— Кетрин, вам треба це почути.

— Хто ви?

— Кет? — почувся голос із квартири.

— Ви журналістка?

— Я друг,— зімпровізувала Робін, уже торкаючись носаками порога.— Я хочу вам допомогти, Кетрин.

— Привіт...

Поруч з Кетрин Кент з’явилося знайоме бліде й довгасте обличчя з великими карими очима.

— Я тобі про неї казала! — вигукнула Піппа.— Вона працює на нього...

— Піппо,— мовила Робін, дивлячись високій дівчині у вічі,— ти знаєш, що я на вашому боці. Мені треба дещо сказати вам обом, це терміново...

Вона уже майже заступила за поріг. У погляд, спрямований у сполохані Піппині очі, Робін вклала всю переконливість, яку тільки мала.

— Піппо, я б не прийшла, якби не думала, що це справді важливо...

— Впусти її! — сказала Піппа до Кетрин. Голос був переляканий.

Передпокій був тісний і ніби вщерть повний пальт. Кетрин повела Робін до маленької вітальні з кремовими стінами, освітленої настільною лампою. Занавіски на вікнах були брунатні й такі тонкі, що крізь них світилися вікна сусідніх будинків, близьких і далеких, і вогні машин. Старий диван, що попирав килим з абстрактним хвилястим візерунком, застелений був не дуже чистим помаранчевим покривалом, а на дешевому сосновому столику стояли залишки китайської їжі в коробках. Робін відчула легкий докір сумління, коли побачила, що дві жінки разом прикрашали маленьку штучну ялинку. На підлозі лежала гірлянда, на кріслі — ще прикраси, серед них і порцеляновий диск із написом «Майбутня славетна письменниця!».

— Чого вам треба? — спитала Кетрин Кент, схрестивши руки на грудях.

Вона сердито дивилася на Робін маленькими злими очима.

— Можна сісти? — спитала Робін і сіла, не чекаючи на відповідь. («Поводься як удома, але без грубості, хай їй важче буде тебе вигнати»,— казав Страйк).

— Чого вам треба? — повторила Кетрин Кент.

Піппа стояла під вікном, дивлячись на Робін; у руках вона вовтузила іграшку: мишу в костюмі Санта-Клауса.

— Ви в курсі, що Леонору Квайн арештували за вбивство? — спитала Робін.

— Звісно, що в курсі. Це я,— тицьнула себе в повні груди Кетрин,— знайшла рахунок за мотузки, паранджу й комбінезон.

— Так,— кивнула Робін,— я знаю.

— Мотузки й паранджа! — вибухнула Кетрин Кент.— Отримав більше, ніж хотів, га? Всі ці роки думав, що то просто негарна дрібна... нудна дрібна... дрібна корова! А вона он що з ним зробила!

— Так,— погодилася Робін,— на вигляд саме так.

— В якому сенсі «на вигляд»?

— Кетрин, я прийшла вас попередити: виникли сумніви, що то вона винна.

(«Жодної конкретики. Не посилайся на поліцію, якщо тільки є можливість цього не робити, не розповідай такого, що можна перевірити, хай усе буде максимально розмитим»,— казав їй Страйк).

— У якому сенсі? — різко спитала Кетрин.— У поліції виникли...

— А ви мали доступ до його картки, мали можливості...

Кетрин дико глянула на Робін, тоді на Піппу; та вчепилася в Санта-Мишу, геть біла.

— Але Страйк не думає, що то ви,— повідомила Робін.

— Хто? — перепитала Кетрин. Вона, здавалося, збентежилася, запанікувала, втратила ясність думки.

— Її бос,— театральним шепотом підказала Піппа.

— Він! — вигукнула Кетрин, знов напускаючись на Робін.— Він працює на Леонору!

— Він думає, що ви не винні,— повторила Робін,— навіть попри цей рахунок — попри той факт, що він був у вас. Тобто так, це здається дивним, але він упевнений, що рахунок до вас потратив випад...

— То вона мені дала! — закричала Кетрин Кент, вимахуючи руками й дико жестикулюючи.— Його донька! То вона мені дала, я кілька тижнів навіть не дивилася на зворот, навіть на думку не спадало. Я вчинила гідно, коли взяла ту мазанину і вдала, що малюнок гарний. Гідно!

— Я це розумію,— відповіла Робін.— Ми вам віримо, Кетрин, правда. Страйк хоче знайти справжнього вбивцю, він не такий, як поліція. («Не стверджуй; звинувачуй»). Він не планує просто схопити іншу жінку, якій Квайн дозволив би...

Невимовлені слова «зв’язати себе» повисли в повітрі.

Зазирнути в душу Піппі було легше, ніж у душу Кет. Довірлива, полохлива, Піппа дивилася на Кетрин, а та аж кипіла.

— А