Віщий сон, або Інтуїція - Софія Чайка

Яна та Остап розписалися у четвер. На скромній церемонії були присутні лише молодята, батьки нареченої та свідки — Вороний та сусідка Марійка з близнюками, яких тимчасово залишили під наглядом Марини Сергіївни. Та ще прийшов Дубовський. Він намагався вмовити Яну передумати, поки не пізно. Жартував парубок, чи говорив серйозно, встановити не вдалося. Вороний вивів його за двері. Повернулися вони за п'ять хвилин трохи пошарпані, але незворушні.

Вінчання та святкування запланували на суботу, але й цей день здавався закоханим надто далеким. Вони ледь дочекалися закінчення церемонії. Традиційний поцілунок, що затягнувся, викликав сміх й схвальні вигуки присутніх.

Яна з нетерпінням чекала, коли вони зможуть залишитися наодинці. Те саме вона бачила в очах Остапа, і від цього в її животі пурхали метелики. Вони надто давно не були разом.

Остап винайняв для них двокімнатну квартиру, куди вони й планували вирушити одразу після РАЦСу. Там на них чекав накритий стіл і величезне ліжко, яке вони обирали разом. Всі думки Яни крутилися навколо зручних меблів з ортопедичним матрацом, і в Остапа, мабуть, теж, бо він не відпускав її від себе ні на мить. Шкіра вже горіла від його дотиків та промовистих поглядів.

Яна нагадала собі, що вони поки що серед людей, і спробувала зосередитись на привітаннях. А коли Остап задоволено видихнув: «Моя!», вона усміхнулася у відповідь.

Як у таких умовах можна думати про родичів та гостей?

Вони вже вийшли на вулицю, коли до РАЦСу підкотило таксі й звідти вийшли двоє — зовсім юна дівчина та високий чоловік похилого віку. Останній похмуро поглянув на присутніх і зупинив свій погляд на нареченій. Яна мимоволі притулилася до Остапа. Той попестив її руку й тихо заспокоїв:

— Нічого не бійся.

— Хто це?

— Мій батько. І сестра.

Яна поглянула на дівчинку. Та, на відміну від старшого Дороша, посміхнулася й помахала їй рукою. Тепер Яна її впізнала. Скайп трохи спотворював зображення. Тамара у житті виглядала набагато симпатичнішою, а незабаром обіцяла стати справжньою красунею.

Дівчинка стрімко подолала відстань і кинулася Остапові на шию.

— Вітаю, старший брате! — Потім так само радісно обійняла Яну та поцілувала її в щоку. — Супер, тепер у мене є сестра!

Попри очевидне схвалення Тамари, Яна з занепокоєнням поглядала на похмурого чоловіка та серйозного Остапа. Вона ледь помічала, як свідки зустрічі перешіптуються й з цікавістю розглядають тих, хто запізнився. Взявши Остапа під руку, вона чекала на вердикт, відчуваючи, що саме зараз між цими двома щось вирішується.

Батько Остапа першим простягнув синові руку.

— Я спробую, сину.

Остап кивнув і обійняв його.

— Спасибі, тату.

Вочевидь соромлячись прояву почуттів на людях, батько Остапа поглянув на Яну й посміхнувся — ледь помітно, але при цьому став на диво схожим на сина.

— Богдан Дорош.

— Яна.

— Радий знайомству, Яно, — він розглядав її якийсь час. — Сподіваюся, ми потоваришуємо.

— Скоро ви станете не розлий вода! — Тамара повисла на руці батька і цмокнула його в щоку. — Я про це подбаю, не сумнівайтеся.

— Навіть не думали! — розреготався Остап.

Яна відчула, як напруга поступово покидає коханого, і зраділа за нього.

Усі почали шумно знайомитись, а Остап узяв її за руки й поцілував у долоні.

— Тепер все буде не просто чудово, а пречудово!

— Не сумнівалася в цьому жодної хвилини.

— Кохаю тебе.

Він поцілував її, не давши відповісти. Нічого, вона скаже йому про це вночі. Щоночі, яка випаде їм у житті.

Примітки

Міжнародний аеропорт Торонто Пірсон (також відомий як Міжнародний аеропорт імені Лестера Б.Пірсона, або скорочено Торонто Пірсон) — головний міжнародний аеропорт, який обслуговує місто Торонто (провінція Онтаріо), Канада. Аеропорт розташований за 27 км на північний захід від центру Торонто в містечку Міссіссага (невелика частина знаходиться на території Етобіко, району Торонто).

Оливи — частина фонендоскопа.

Ніколь Броссар — (фр. Nicole Brossard, 27 листопада 1943, Монреаль) — канадська письменниця, феміністка. Пише французькою мовою. Закінчила Монреальський університет (бакалавр — 1965, ліценціат — 1968). Дебютувала книгою віршів у 1965 році. Діяльна учасниця квебекського поетичного авангарду, брала участь у багатьох національних та міжнародних поетичних фестивалях, заснувала кілька журналів, видавництво L'Intégrale éditrice (1982). Склала антологію жіночої поезії Квебеку (2001). Сценарист та режисер документальних фільмів про фемінізм.

«Чоловік не плаче. Чоловік засмучується» – «Ати-бати, йшли солдати…» — художній фільм, остання режисерська робота Леоніда Бикова та його остання роль у кіно. У прокаті 1977 року посів 7 місце (35,8 млн. глядачів).