Прес-центр - Юліан Семенов

81

26.10.83 (19 годин 33 хвилини)

Директор ЦРУ сидів біля того телефону, що зв’язував його з посольством у Гаривасі, решту перевів на секретаря.

Величезні годинники, вмонтовані у стіну його кабінету, які відповідали часовим поясам Європи, Азії, Африки, були зараз зашторені; цокав лише один, той, де секундна стрілка «лонжина» показувала час у Центральній Америці.

Дзвінок, якого директор чекав так напружено, пролунав з запізненням на три хвилини.

— Добрий день, Поль, у нас тут страшенна спека, стояв під душем, — резидент у Гаривасі сказав умовну фразу, котра означала: завершальний етап операції почався, і почався успішно.

(Згідно з корективами, які директор вніс у «Кориду» після самогубства Велша, центр ваги заключної фази операції переносився з техніки, тобто з усунення Санчеса, це питання вирішено, на перспективу; від успішного розвитку цієї фази «варіанта» залежало багато, коли не все.)

… У кабінеті міністра енергетики і планування Енріке Прадо (за десять хвилин до дзвінка резидента ЦРУ своєму шефові) з’явився водій із запискою від дружини: «Негайно приїзди, мама при смерті».

Прадо зняв трубку, набрав номер телефону; вдома ніхто не відповідав; він кинувся вниз, крикнув секретарям, що передзвонить пізніше, наказав водієві ввімкнути сирену, і тільки після цього, мерзлякувато щулячись, спитав, що сталося. Той відповів, мовляв, вдома жах: почав був розповідати подробиці, але кермо повело вбік, він загальмував, вискочив з машини, вилаявся — спустило переднє ліве колесо.

Прадо вийшов посеред вулиці; з-за повороту з’явився малолітражний автобус; Прадо підняв руку; водій загальмував.

— У мене вдома нещастя, будь ласка, громадянине, відвезіть на вулицю Куенкі, — сказав Прадо, відчуваючи тремтіння в усьому тілі, яке чим далі, тим дужче проймало його.

— Сідай, — буркнув водій.

Один з пасажирів відчинив двері. Прадо стрибнув у салон і одразу ж відчув руки людей, які намертво втиснули його в м’яке, з цупкої тканини сидіння.

— Громадянине міністр, — сказав той, що горбивсь в самому кінці салону, — ваша мама здорова, у нас є п’ятнадцять хвилин для розмови, ми не терористи, вашому життю нічого не загрожує, будь ласка, поводьтесь розумно, зараз ми приїдемо і зв’яжемо вас з вашою родиною…

— Ви мерзенні провокатори, — тихо мовив Прадо, відчуваючи, як серце калатає десь біля селезінки, немов зірвалося вниз. — Ви, мабуть, не думаєте про те, що мене почнуть шукати… І знайдуть… Хоч ви і вб’єте мене, але й самі не втечете від кулі… Санчес підніме сили безпеки, Лопес кине «червоні берети», все буде зроблено за годину чи дві, мій водій бачив вашу машину, він скаже…

— Водія вже везуть на північ, у сельву, він мовчатиме, ми проштовхували його до вас сім місяців, — усміхнувся чоловік у величезних темних окулярах, щуплий, з ледь помітним акцентом, видно янкі, хоч волосся чорне і вуса підстрижені зовсім по-іспанськи — кінчики опущені вниз, до підборіддя. — Що стосується Санчеса, то його вб’ють через кілька хвилин.

— Чого ж ви зволікаєте зі мною, брудні свині?!

— Не треба ображати мене, громадянине Прадо, — сказав цей, з вусиками, решта мовчали, впершись дулами пістолетів у спину Прадо, не люди, а манекени. — Не треба. Це все емоції, а ви логік.

Машина на великій швидкості в’їхала у ворота особняка на околиці; Прадо помітив у дзеркальці над головою водія, як чотири чоловіки відразу зачинили ворота; вони озброєні, у формі «червоних беретів», ясна річ, камуфляж, та й взагалі все схоже на якийсь поганий спектакль чи важкий сон, коли силкуєшся розплющити очі і не можеш, хочеш заплющити, та немає сили, а потім схоплюєшся з ліжка, біжиш у ванну — підставляєш руки під струмінь холодної води і змиваєш кошмар. Все кане в небуття, тільки б проснутися…

Водій різко загальмував біля довгої скляної асієнди; манекени підштовхнули Прадо пістолетами; він виліз; його ввели в просторий хол; біля величезного, на всю стіну вікна, що виходило до океану, в низькому кріслі сидів опасистий, здоровенний, рясно вкритий потом Джеймс Боу в легкому голубому костюмі «для тропіків» і брудних, на зразок американських (зразу відрізниш) черевиках. Він важко підвівся з крісла, показав на телефон.

— Дзвоніть додому, містер Прадо.

Прадо набрав номер, він ще й досі не міг угамувати тремтіння в руках; голос дружини був, як завжди, лагідний, спокійний.

— Ти присилала до мене Хорхе? — спитав Прадо.

— Ні, любий, я не бачила його, відколи ти поїхав до міністерства. На базар їздила автобусом. Щось сталося?

— Як мама?

— Покликати її? Вона в саду…

— Так, поклич, будь ласка…

Боу подивився на годинник, важкий золотий «ролекс», друга після «Патека Філіпа» престижна фірма; думай про дрібниці, сказав собі Прадо, нехай заспокоїться серце і мине тремтіння в руках, інакше виглядатимеш боягузом в очах цих бандитів із золотими годинниками.

— Я слухаю, Енріке, — обізвалася мати, і враз тіло обм’якло, відчув, як йому підставили стілець, він повалився на глянсову шкіру зебри.

— Як ти себе почуваєш, мамочко?

— Чудово, любий… У тебе дивний голос… Що з тобою?

— Ні, ні, зі мною все добре…

— Есперанса готує на обід худіас[33], ти ж любиш… І буде шматок доброго м’яса, ти, сподіваюсь, приїдеш вчасно?

— Неодмінно, — відповів Прадо. — Я неодмінно приїду, мамочко, до побачення, рідна…

— Що з тобою, Енріке? У тебе поганий голос…

— Ні, ні, я трохи втомився, це минеться, ти ж знаєш, у мене так буває…

Він поклав трубку, глянув на спітнілого товстуна в пом’ятому костюмі і величезних чорних черевиках, повільно підвівся.

— Робіть своє діло, тільки дозвольте мені помолитися перед тим, як усе скінчиться.

— Усе тільки починається, містер Прадо, — сказав Джеймс Боу. — Дозвольте відрекомендуватися: я захищаю інтереси тих, хто прагне, щоб Гаривас став стабільною державою, яка динамічно розвивається, і зорієнтованою на постійно дружні стосунки із Сполученими Штатами…

— І тому, — Прадо кивнув на вусатого, — вбивають Санчеса?

— Саме так, — зітхнув Боу. — Але роблять це не заради жадоби крові, а лише для того, щоб у крісло прем’єр-міністра сіла компетентна людина, технократ, здатний жити не лозунгами чи абстрактною ідеєю, а холодним розрахунком, який насамперед потрібен нещасному, напівголодному, неграмотному народові… Такою людиною ми вважаємо вас, містер Прадо…

— Що?! Як ви смієте звертатися до мене з цією пропозицією?! Кінчайте ваше діло! Нехай стріляють у мене ці лобуряки! Я не боюся смерті! Я боюся ганьби!

— Всі бояться ганьби, містер Прадо, — так само спокійно, віддуваючись, мляво погодився Боу, — особливо іспанці, люди, які звихнулися на кодексі честі, істинні кабальєро… У нас лишились лічені хвилини, містер Прадо, необхідно домовитись, потім ми передамо вам текст промови для виступу по телебаченню, треба прочитати його кілька разів, щоб виступати