Звичайна вдячність - Вільям Кент Крюгер
— Ще б пак! Однак, може, це трапилося і не випадково.
— Я і про це думав, — він опустив голову.
— Чому ж ти мовчав?
— У неї нічого немає, Френку. Це місце і брат. Можливо, вона думала, що Аріель забере в неї це. Якщо про це дізнаються, її посадять.
— Але її повинні посадити за ґрати.
— Бачиш? Я знав, що, коли розповім, ти лютуватимеш.
— Джейку, вона ж не просто накоїла дурниць. Вона вбила Аріель.
— Але в’язниця не поверне нам Аріель.
— Вона мусить заплатити за те, що вчинила.
— Чому?
— Як це чому?
— Подивися навколо. Вона ніколи не полишає двір, окрім тих нечастих прогулянок до річки. Ніхто, крім мене, не приходить до неї. Хіба це не в’язниця?
— Але ж вона може завдати шкоди комусь іще. Про це ти не думав?
Джейк поклав лом на траву, відповіді не було.
Я підвівся. Злий, як чорт, та моєму подиву не було меж. Джейк знову бачив те, чого всі ми не помічали; жахлива правда, яку він нікому не розповідав. Навіть розлючений, я розумів, який то був тягар.
— Ти говорив зі Лайзою?
— Ні. Сімдесят раз по сім, Френку.
— Що?
— Сімдесят раз по сім — так нам слід прощати, — Джейк підвів очі до сонця.
— Справа не в прощенні, Джейку.
— А в чому?
— У законі.
Я почув, як клацнули задні двері. Лайза вийшла з тацею, де стояли три баночки «Коли» й тарілочка з печивом.
— Закон, — брат не відводив від мене погляду. — Така твоя думка?
Лайза спускалася сходами й ішла через подвір’я до нас.
— Френку, — Джейк благав.
— Воррен Редстоун.
— Тобто? — Джейк спантеличено зиркнув на мене.
— Шериф і досі його шукає. Що як вони його знайдуть, він почне тікати, а його підстрелять? Ти зможеш із цим жити?
Він уважно обміркував мої слова, плечі поникли. Розгромлений, він захитав головою. Я жив протягом кількох тижнів із думкою, що відпустив убивцю Аріель. Хоча тато допоміг мені зрозуміти, як жити далі з цим тягарем, він усе одно мене мучив. Блукаючи того дня подвір’ям старої ферми, я нарешті його позбувся. Воррен Редстоун не вбивця. Він і пальцем не зачепив би нашої сім’ї. І все, що я міг зробити тієї миті, — визволити його.
Тримав у долонях прикраси, а коли Лайза наблизилася і помітила це, з її погляду я зрозумів, що вони їй знайомі. Вона одразу всміхнулася.
— Шо тс?
— Ти знаєш, що це, — відповів їй.
Вона все ще всміхалася і хитала головою.
— Ти вбила Аріель.
— Ні, — вона насупила брови і застогнала.
— Френку, що ти збираєшся робити? — запитав Джейк.
— Я мушу про це розповісти, — я дивився в Лайзині очі і промовляв, аби вона могла прочитати по моїх губах. — І почну я з містера Брендта.
Джейк зостався сидіти на траві, а я пройшов повз Лайзу, яка і досі тримала в руках тацю. Устиг зробити лише кілька кроків, коли почув, як пляшечки й таця задзвеніли об землю.
— Лайзо, ні! — пронизливо горланив брат.
Я повернувся і побачив, що вона вхопила лом і націлилася на мене. Лайза верещала, як поранене чудовисько. Вона замахнулася залізякою над моєю головою. Я ухилився і впав на землю, перевернувся і намагався підвестися на ноги. Вона знову наблизилася із ломом у руці. Щиколотка страшенно боліла через вивих: мені лишалося тільки відповзти по траві. Я підняв руку, аби хоч якось захистити себе від удару, якого от-от мені мали завдати.
Джейк стрибнув на неї, схопив за руку і спробував стримати. Лайза кричала, як навіжена, і намагалася його скинути, а потім ударила вільною рукою.
— Що відбувається? — кричав Еміль з ґанку.