Пожежник - Джо Хілл

— Бляха, та стули вже ти пельку, — і Гарпер тицьнула йому в обличчя голкою, щоб зробити стібок, який насправді був уже зайвим.

9

Минув майже тиждень, перш ніж Гарпер увімкнула телефон.

Увесь цей час вона ховала його в кишені спортивок. Кілька разів на день тягнулася туди долонею, щоб перевірити, чи він ще на місці. Її заспокоювало, коли під великим пальцем виникали обриси скляного екрана та гладенькі сталеві вигини.

Але скористатися ним Гарпер не наважувалася. У перші дні по тому, як вони повернулися з вилазки, вона з неприємністю відзначила для себе, що перебуває під постійним наглядом. У почекальні завжди був хтось із Пильнувальників — буцімто для того, щоб оберігати Отця Сторі, — і вартові мали звичку відсмикувати шторку, коли їм заманеться, і з надуманих приводів зазирати в палату. Гарпер навіть не наважувалася сховати телефон у стелю, до Гарольдового нотатника. Занадто великою здавалася ймовірність того, що хтось зайде в кімнату, поки вона стоятиме на стільці й ставитиме підвісну панель на місце.

Гарпер визначилася з датою, коли ризикне зробити дзвінок. Дев’ятнадцятого лютого в її батька день народження. Якщо він ще й досі живий, йому мало виповнитися шістдесят один. Та тільки дочекатися не вистачило сили волі.

Вона прокинулася рано-вранці сімнадцятого лютого, важко дихаючи від переймів. Нутрощі перетворилися на сире тісто в руках кремезного пекаря, що вирішив місити його ретельно, брутально й методично. Це відчуття чимось нагадувало судоми від діареї; піт пощипував їй обличчя, поки вона намагалася перетерпіти.

Її внутрішня медсестра ідентифікувала ці ритмічні стискання як перейми Брекстона-Гікса, невеличку репетицію перед головною подією. Голову майбутньої матері заповнювали бридкі думки про передчасні пологи. Вона була на двадцять восьмому тижні. Таке цілком могло статися, особливо з жінкою, яка пережила всі мислимі різновиди стресу, стрілянину та бійню. Думка, що в неї можуть початися пологи — що маля почне народжуватися цієї ж миті — змусила її почуватися так, наче вона в ліфті, що падає, бо обірвалися всі троси.

Не встигла ще Гарпер себе накрутити, як перейми вщухли, залишивши всередині булькотливе відчуття, наче вона щойно вижлуктила банку холодної «кока-коли». У вухах стугоніла кров. На думку їй спало, що варто зателефонувати батькові вже сьогодні, розповісти йому про те, що на день народження вона планувала подарувати йому онука. Здавалося неймовірним, що батьки гадки не мали про її вагітність... не кажучи вже про те, що вона жива. Її мати зайшлася б пронизливим криком, буквально криком.

Нік спав на розкладачці, скрутившись клубочком і підклавши собі руку під щоку. Його Гарпер розбудити не боялася. Він би спав собі, навіть якби вона телефонувала біля його ліжка. Підлога була такою холодною, що на неї навіть боляче було ступати босими ногами. Вона відсмикнула шторку, щоб зазирнути до почекальні. Хлопчина, малий на ім’я Хад Лурі, якому часто випадало рибалити з Доном Льюїстоном, закуняв на дивані. Гвинтівка лежала поряд, на підлозі. Хлопець смоктатиме на сніданок камінь, якщо до лазарету вирішить завітати з перевіркою Бен Патчетт.

Гарпер зайшла у вбиральню і зачинила по собі двері. Всівшись на кришку унітаза, увімкнула телефон. Він мав менш ніж чверть заряду і лише одну поділку зв’язку. Вона дивилася на плаский дзеркальний і неймовірно блискучий екран секунд з десять, тоді набрала з пам’яті номер матері й натиснула кнопку виклику.

Телефон лунко засвистів, і це протривало секунди зо три. Пролунав запис голосу жінки, яка ображеним, звинувачувальним голосом проказала: «Номер, який ви набрали, не обслуговується. Перевірте правильність набраного номеру і спробуйте ще раз».

Тоді Гарпер спробувала набрати номер батька. З телефону долинули уривчасті гудки, наче хтось надсилав їй повідомлення, закодоване азбукою Морзе. А далі пролунало таке страхітливе люте мекання, що довелося урвати дзвінок.

На думку спало надіслати листа електронною поштою. Вона натиснула на позначку браузера, щоб увійти в свій gmail-акаунт. Майже не дихаючи, Гарпер чекала, коли з’явиться віконце для логіну. Цього так і не сталося.

Натомість її скерувало на домашню сторінку «Ґуґл». Тільки тепер вона була інакшою. Замість великої порожньої білої сторінки зі словом «Google» посередині вона потрапила на сторінку зі словом «Goodby» замість нього. Під написом — пошуковий рядок і дві знайомі кнопки. Коли Гарпер востаннє користувалася «Ґуґлом», на одній з кнопок був напис «Пошук Google», а на іншій — «Мені пощастить». Тепер на вкладці ліворуч було написано «Наш пошук скінчено».

На вкладці праворуч значилося: «Нам дуже щастило».

З незрозумілої причини (може, Гарпер ще й досі не оговталася від різкого нападу переймів) від попсованої таким чином сторінки «Ґуґл» долоні в неї вкрилися потом і вона відчула тривогу. У неї було передчуття, що нічого доброго зі спроби пошуку не вийде, однак вона все одно надрукувала «Google Mail» у пошуковому рядку і натиснула «ШУКАТИ».

Замість того, щоб вивести результати пошуку, слова, які вона надрукувала в пошуковому рядку, зашипіли, почорніли й розсипалися на піксельний попіл. Над обвугленою купою крихт майоріли чорні цівки цифрового диму.

Дурнувато було б заплакати через те, що «Ґуґла» не стало, але тієї миті Гарпер почувалася за крок від того, щоб заплакати. Уявити, що «Ґуґлу» може настати кінець, було так само важко, як уявити собі падіння веж-близнюків. Принаймні й те, й те здавалося невід’ємною частиною культурного ландшафту.

Річ, можливо, була зовсім не в «Ґуґлі», а в тому, що він уособлював: усі ті хороші, розумні, мудрі творіння, які тепер вислизали, тонули в минулому. Вона сумувала за смс-ками та телебаченням, «Інстаґрамом» і мікрохвильовками, гарячим душем і шопінгом, а ще ласим арахісовим маслом. Гарпер задумалася, чи залишилися взагалі ще люди, які вирощують арахіс, і від цього на душі стало паскудно. Проковтнувши слину, вона відчула присмак сліз. Усього цього їй дуже бракувало, але найдужче вона сумувала за матір’ю, батьком і братом. Вперше вона дозволила собі безборонно подумати про те, що, можливо, нікого з них більше не почує і не побачить.

Розбудити раптовим плачем Пильнувальника в почекальні Гарпер не хотілося. Вона затиснула телефон у долонях, затулила собі пальцями рота й зціпила зуби, чекаючи, коли на душі переболить. Врешті, впевнившись, що опанувала себе, Гарпер поцілувала екран і тихо промовила: «З днем народження, тату», а тоді вимкнула телефон.

Повернувшись до палати, вона заховала телефон у стелі, поряд з нотатником. А тоді ковзнула під ковдру й тихенько проплакалася в подушку.

Вже невдовзі дівчина заспокоїлася, відчувши