Максимальне потрапляння - Ганна Калина
- І це все? - засмутилася я.
Навіть прикро стало, що так швидко закінчилося. А ось та блискуча штучка в кутку навіщо? А та куля на поличці? А… ні, я не про те, що мене мали просвітити наскрізь (можливо, це вже зробили), але мали провести бесіду, інструктаж…
- У вас куратор є, - без тіні емоцій вимовив Гарлі, щось клацаючи на клавіатурі, - далі ви його проблема. Ви алібі вигадали?
Це питання було адресоване Радунському. Старий стояв у кутку кімнати і задумливо дивився у порожнечу. Також задумливо кивнув.
- До побачення, - сказав Данило, - вдалого чергування.
- Так. Так-так, — обізвався гуманоїд, не відриваючи погляду від клавіатури.
І без зайвих слів мене мовчки розгорнули до дверей. Я й сама пішла, прибита й розгублена, відчинила двері. А що, мене навряд чи хтось образить. Та й довкола друзі та соратники. Чого мені боятися?
- Мама! — видала я і зачинила відчинені двері.
Радунський спокійно відчинив двері знову і вийшов першим, потім поманив мене за собою. Щось синюшне і зі щупальцями поповзло коридором, залишаючи на мармуровій підлозі слизькі сліди. Слідом за цією істотою відразу помчали двоє кремезних чоловічків росточком з п’ятирічок… Ковпаки червоні, черевики дерев’яні.
- Дурдом, - підсумувала я.
— Звикнете, — заявив Данило, все ж таки зачиняючи двері.
З кабінету Гарлі пролунав страшний звук, ніби там увімкнули величезний пилосос. Я озирнулася на двері і видала:
— Ніколи б не подумала, що вони теж…
Мої думки відмовлялися складатися в членороздільні фрази.
— Постарайтеся точніше формулювати, — зітхнув Данило.
Професор відстав, а ось рудий залишився поряд зі мною, стомлено дивлячись кудись у стіну. Мене він майже ігнорував.
— Вони ж не з космосу? - Ось, змогла зібратися.
— А хто хоч раз казав, що вони з космосу? — трохи веселіше уточнив Лужанський.
І глянув на мене з висоти свого нескінченного зросту. Я зам’ялася, намагаючись висловити думки чіткіше:
— Але ж це... Газети. Люди.
— Газети та люди, які в них працюють і їх читають, просто вирішили, що це прибульці з космосу, — знизав плечима рудий і взяв мене під лікоть. — Просто хтось сказав, і всі підхопили. Так народжуються казки, легенди, плітки… Думати нестандартно мало хто може.
— Але ж як же тарілки? Як же досліди?
Знову погляд на мене як у собаки на людину, коли та із розчуленим виглядом каже: «А де Джек? Знайди Джека!». Такий же вираз скорботи і жалю в очах до убогої істоти. Ви хоч раз помічали, як собаки дивляться на людей?
— У фархаріан непереносимість нашої атмосфери, — пояснив Радунський, який наздогнав нас. — У повітрі є безліч хімічних елементів, і частина з них згубно впливає на здоров’я фархаріан. До речі, нам теж їхнє повітря шкідливе. Гарлі має в скафандрі окремий мікроклімат. Тому в кабінеті він у скафандрі.
- А досліди над людьми? — не вгамувалася я.
— Хто вам сказав таку дурницю? - усміхнувся старий.
— А як же викрадення?
— Що вам говорили про випадкові потрапляння в інші світи? — втрутився у розмову Лужанський. - Ви неуважна дівчина. Що професор сказав про повітря фархаріан? Людям воно шкідливе, і вартує великих зусиль, щоб відкачати потерпілого.
— То вони не… тобто…
— Так, — кивнув рудий. — Тримайте камертон. Після розміщення його на руці прилад синхронізується з біополем та прийме вас повністю.
І мені на руку одягли такий же браслет із намистинами. По шкірі пробігло щось схоже на статичну електрику. Навіть кілька разів боляче кольнуло в кінчиках пальців. Намистинки заходилися блимати одна за одною, наче новорічні вогники. А я чомусь стояла і думала про те, щоб всю цю дурницю, що світилася, на мені не коротнуло.
- А що там за алібі? Для кого? - Не відриваючи погляду від браслета, сказала я.
— Треба вигадати, чому вас зараз немає вдома, — пояснив Данило.
- І чому? — я навіть усміхнулася, глянувши на рудого.
— Випадкове знайомство у клубі, — відповів Лужанський, — дівчина захопилася і не ночувала вдома.
Усміхатися я перестала. Він серйозно? Я придивилася до рудого, з підозрою дивлячись у короткозорі зелені очі. На думку цього окулястого сноба, чи не всі дівчата з мого світу легкодоступні та вітряні дами з низькою соціальною відповідальністю? Тобто, на думку Лужанського, я саме така? Напилася, підчепила мужика і пішла у загул на місяць?
- Серйозно? - Уточнила я.
Я помітила, як Радунський закотив очі. Значить, ідея із клубом не його. Чудово. Лучанський трохи розгублено глянув на мене, на професора. Не розуміє… Гальмо.
- Для роботи можете послатися на самопочуття і взяти відпустку за свій рахунок, - спокійно промовив рудий, - потім звільніться за власним бажанням.
Цікаво дівки танцюють ... Я ще пильніше глянула на Данила, навіть руки на грудях склала.
- Я можу послухати ваш варіант, - зовсім спокійно промовив чоловік.
— Та ні, валяйте, — ледь-ледь промовила я, — ви ж про мене вже все вирішили самі. Що вже… Вам видніше, яке алібі мені личить. Хоч наркоманкою не обізвали, і на тому спасибі.
Радунський з явним осудом подивився на Данила. Той із явним нерозумінням на старого.
— Світлано, ви зможете вигадати алібі самі, — кинувся до мене старий, — у вас буде маса приводів для цього.
Радості моєї немає меж! З роботи піти доведеться. Звичне життя перекроїти.
— Брехня стане частиною вашого життя, — підтвердив мої побоювання Данило.
***
- Світлано, підйом.
У відповідь я тільки сонно застогнала і поповзла кудись углиб м’якої ковдри, в яку знову закуталася з головою. У цьому світі було прохолодніше, ніж у моєму. Камін погас, і до ранку вилізти з тепла було просто неможливо. І чого вони заощаджують на дровах? Невже ідей парового опалення у цьому світі не з’явилося? Вчора я повернулася до будинку Радунського зла і мовчазна. Ні з ким не говорила і пішла, мовчки, спати. Виявилося, що більше нікуди, крім до Гарлі, мене не водитимуть. Я пройду інструктаж, підготовку, а вже потім мене представлять на раді Ліги... Чи треба казати, що я нікуди не поспішала? Як би я не метушилася, а все вирішено за мене… Тому перевертаємось на інший бочок і…
— Світлано, у нас насичений графік, — так само монотонно промовив Данило і зачинив двері.
Я сподівалася, що двері рудий зачинив за собою з боку коридору, але... Ця руда оглобля стирчала в моїй кімнаті, нависаючи над ліжком. А я ще за вчорашнє злюсь! Я не забула. Я вередлива.
— Вламуватися в кімнату до незаміжньої жінки — це ж моветон! — удавано злякано промовила я і кокетливо прикрилася ковдрою.
Хоча нічого, окрім теплої сорочки до п’ят, я Данилові продемонструвати не зуміла. А потім звернула увагу на зовнішній вигляд рудого. Ой! Хто це? Ой! Чого це він? Замість одягненого в старомодний костюм звичного Лужанського поруч стояв Данило, одягнений зовсім незвично. Хто б міг подумати, що цій конопатій заразі так личитимуть джинси? Чи що? Штани спортивного крою? І светр такий стильний, модний, молодіжний. Не дуже сучасне вбрання, але дуже схоже на те, до чого я звикла у своєму світі.
- Підтяжки натирати стали? - Уточнила я у колеги.
Чоловік на мене подивився з поблажливою байдужістю і поклав на ліжко стос якогось одягу.
— Дивлюся, уїдливість вам не натирає, — стримано сказав Данило.
- Приросла як рідна, - посміхнулася я. - Не натирає. Не тисне. Комфортна, як друга шкіра.
- Я помітив.
І рудий став рівніше, ховаючи руки за спину, ніби старомодний учитель. Йому б ще вказівку…
- Що це? - Кивнула я на стос одягу.
— Звичайний для вас одяг, — пояснив Лужанський, — у ньому ви можете ходити в будинку. Інокентій та Мотря Ігнатівна посвячені в ситуацію і дивуватися не будуть. З дому ж у цьому одязі не виходьте.
- А без одягу можна? — томним голосом уточнила я.
Хотілося помститися Лужанському за його мерзенну поведінку вчора. За те, яке алібі він мені вигадав. За його ставлення… Захотілося відповідати так би мовити.
— Можна, — трохи посміхнувся рудий, — але з медичної карети вивільнятиметеся самостійно. Так що на випадок виходу у шафі є пара суконь і корсет для вас. Все нове. Вчора привезли.
І Данило пройшов до шафи, картинним жестом відчинивши дверцята. Справді, на полицях з’явилися якісь ганчірки, а у відділі для верхнього одягу висіла пара суконь із жахливо пишними спідницями.
— Сніданок нам подадуть до кабінету, — захлопнувши шафу, сказав Лужанський, — я чекатиму на вас унизу.
І, відваживши мені уклін, Данило подався геть зі спальні. Услід рудому бамкнув годинник на стіні, послужливо повідомивши, що за віконцем рівно шість ранку. Тихо матюкаючись і здригаючись від ранкової прохолоди, я попленталася в санвузол, де довго і нудно вмивала заспане обличчя. А потім все ж таки підійшла до стоса з одягом. І ось тут мій настрій остаточно зіпсувався. Це був не просто зручний одяг. Це був мій одяг! Тут не було помилки.
То були мої джинси, куплені на розпродажі у брендовому магазині. Футболка та худі, які я любила носити на прогулянці до парку. І кросівки, що Данило поставив біля ліжка, теж мої! Білизна та шкарпетки були нові, дбайливо загорнуті в пергаментний пакет. Вниз я мчала зі швидкістю звуку, на ходу зав’язуючи волосся у хвіст. Так! Резинку для волосся і гребінець мені теж приволокли! Це що ж, Данило був у мене вдома? Рився в моїх речах, моїй білизні? Та це… Та це… Вб’ю.
- Це що взагалі означає? — гаркнула я, влітаючи до кабінету.
Рудий сидів у кріслі біля стіни і спокійно пив каву. Мою агресію він проігнорував. Він взагалі часто мене ігнорував, це було його улюблене заняття.
- Це мої речі! - Заявила я, відтягуючи футболку на грудях.
- Так, - зволили мені відповісти.
- І?
Можливо, будуть трупи. Можливо навіть багато. Можливо, я порву Данила на ганчірочки голими руками! Я трохи віддихалася і підійшла до столика. Данило як сидів у розслабленій позі, так і продовжив сидіти. Нога на ногу, чашка в руці, окуляри на носі, газета на колінах. Але погляд він на мене все ж підняв, у цю коротку мить у мене вийшло домінувати над цим нескінченно високим паном.
— Ви копались у моїх речах! — ледве стримала крик.
- Так, - Данило відставив чашку на столик. — Я вирішив, що вам звичніше буде в цьому, ніж у криноліні. Ви б віддали перевагу корсету?
Значить, отак, так? Значить, найрозумніший? Я мовчки взяла з колін Данила газету і зім’яла її. Відкинула і сіла в друге крісло біля столика. Дати в морду чоловікові я не зможу (здачі боюся), а вихід агресії все ж таки потрібен був. Данило простежив за польотом зім’ятої газети, так само спокійно глянув на мене.
— Не розумію причин цієї істерики, — сказав рудий.
- Я могла й сама взяти речі, - зло сказала я і наколола на вилку сосиску. — Що ти за людина така, Лажанський. Вчора обізвав повією, сьогодні… Рився в моїх ліфчиках!
На столику все було накрито до сніданку. Порцелянові чашки і кавник, що відливає перламутром, ажурні тарілки. Сирники та грінки на блюді. Омлет з беконом, ковбаски. Сліпучі блиском столові прибори. Так їсти захотілося... Я завжди їсти хочу, коли психую. А психую часто я. Данило трохи «підвис» дивлячись на мене. Побарабанив пальцями по коліну. Подивився на мене, на газету. В бік. Мені привидівся скрип шестерень у кучерявій рудій голові.
— Я подумав, що вам буде приємно отримати свої речі, — якось винувато промовив він, — білизну… Білизну я купив у магазині, попередньо подивившись бирку на вашій футболці… Я думав ви оціните…
Та невже? Я навіть перестала рубати виделкою нещасний ковбасний виріб і глянула на Данила. І справді виглядає винним.
- Оцінила, повір! - Рикнула я.
— Не подумав, що вам це буде неприємно, — він навіть підняв руку, ніби зібрався скуйовджувати волосся, — я й справді вчора перегнув з алібі… вибачте. Я подумав… Я хотів зробити вам приємне.
Я навіть їсти почала, заворожено дивлячись на Данила. Жую, любуюсь. Невже наш дерев’яний хлопчик став людиною? Чи це тимчасовий ефект? Відклала вилку, схрестила руки на грудях:
- Так, мені було неприємно.
— Професор теж сказав, що я поводився грубо, — знову насупився Данило, — але у вашому світі безладні статеві зв’язки та вільне поводження між статями в порядку норми. Все ж логічно?
Ні, ну як можна, так вибачившись, знову нариватися на грубість? Логічно йому. Логік фіговий.
- Ви не така? — трохи збентежено промовив він.
Я дуже обережно взяла ножа у руки. Данило кивнув.
- Врахую. — І квапливо додав: — І… І в білизні я не копався. Чесно.
Невже крижані скульптури вміють хвилюватись? У моєму характері була одна істотна вада, що йшла в одному хороводі з уїдливістю та запальністю. Я відходлива.
- Врахую, - стримано заявила я.
Далі снідали ми мовчки. Данило цідив каву і їв омлет. У мене він теж відібрав тарілку з понівеченою сосискою і поклав туди ще пару ковбасок, грінки, омлет і пару сирників, полив їх згущеним молоком.
— Я лусну, — сказала я, дивлячись на ту вежу, яка росла на моїй тарілці, — забризкаю всі шпалери та зіпсую паркет.
Данило оглянув тарілку і поклав туди для вірності ще одну ковбаску. Налив у чашку міцну ароматну каву. Присунув до мене чашку та вершки.
— Вам доведеться харчуватися інакше, якщо не хочете непритомніти при переходах, — діловито заявив чоловік.
— А я у вирві не застрягну? - З жахом уточнила я.
Мені здалося чи рудий стримав посмішку?- І це все? - засмутилася я.
