Пульт Ґвенді - Стівен Кінг

Вона стоїть на вході й оглядає залу. Це цілий новий світ, екзотичний і лячний, що приголом­шив її. Здається, вистачає одного погляду на неї, щоб це стало очевидно, тому що продавець поблизу гукає:

— Загубилась, золотце? Можу чимось помогти?

Це повнолиций чоловік десь за тридцять, в окулярах і бейсболці «Оріолз». У його бороді крихти їжі, а в очах блиск.

Ґвенді підходить до його столу.

— Дякую, я поки лише роздивляюся.

— Роздивляєшся, що б купити, чи де продати?

Погляд чоловіка падає на голі ноги Ґвенді й затримується на них довше, ніж треба. Знову звівши очі, він либиться, і Ґвенді більше не подобається той блиск.

— Просто роздивляюся, — кидає вона, поквапом відходячи.

Вона дивиться на чоловіка двома столами далі, той розглядає крихітну марку через збільшувальне скло, тримаючи її пінцетом. До неї долинають його слова:

— Можу дати сімдесят доларів, а це вже й так на двадцять більше від мого ліміту. Жінка вб’є мене, якщо…

Вона не залишається подивитися, чи укладе він угоду.

У дальньому кінці прямокутника вона підходить до столу, вкритого виключно монетами. У центрі останнього ряду вона помічає срібний долар Моргана. Сприймає це як гарний знак.

Чоловік за тим столом лисий і старий — вона достоту не впевнена, наскільки старий, та принаймні достатньо, аби бути їй дідом. Він посміхається Ґвенді й не кидає погляд на її ноги — це хороший початок. Стукає по бейджику в себе на сорочці.

— Тут написано, що мене звуть Джон Леонард, але для друзів я просто Ленні. Ви виглядаєте дружньо, тож чи є щось особливе, що ви шукаєте, і чим я міг би допомогти? Шукаєте монетки для альбому з пенні Лінкольна?[25] Може, шукаєте п’ятак з бізоном[26] чи кілька ювілейних четвертаків зі штатами?[27] У мене є Юта, у дуже гарному стані й рідкісна.

— Узагалі-то в мене є дещо, що я хочу продати. Можливо.

— Ага, о’кей, дай-но гляну і скажу, чи зможемо ми сторгуватися.

Ґвенді дістає монети — кожна в окремому пластиковому пакетику — з кишені й передає їх йому.

Пальці в Ленні товсті й вузлуваті, але він дістає монети з відтренованою спритністю, тримаючи їх за ребро, не торкаючись аверсу і реверсу.

Ґвенді помічає, як його очі розширюються. Він присвистує.

— Можна дізнатися, звідки вони в тебе?

Ґвенді каже йому те ж саме, що й продавцеві монет у Портленді.

— У мене нещодавно помер дідусь і залишив їх мені.

Чоловік виглядає щиро засмученим.

— Мені дуже прикро чути це, серденько.

— Дякую, — каже вона і подає руку. — Я Ґвенді Пітерсон.

Чоловік міцно потискає її.

— Ґвенді. Мені подобається.

— І мені, — каже Ґвенді й усміхається. — Уже ж нікуди від нього не подінусь.

Чоловік вмикає маленьку настільну лампу і використовує збільшувальне скло, щоб оглянути срібні долари.

— Ще ніколи не бачив такої монети в ідеальному стані, а в тебе їх аж дві, — він зводить погляд на неї. — Скільки вам, міс Ґвенді, якщо ви не проти, що я питаю?

— Шістнадцять.

Чоловік клацає пальцями і наставляє на неї один.

— Б’юся об заклад, збираєш гроші на машину.

Вона хитає головою.

— Може, колись, але поки хочу продати ці монети, щоб заробити грошей на коледж. Після школи хочу вступити до університету з Ліги плюща.

Чоловік схвально киває головою.

— Це добре.

Він знову оглядає монети через збільшувальне скло.

— Тільки скажіть чесно, міс Ґвенді, а ваші батьки знають, що ви їх продаєте?

— Так, сер, знають. Не мають нічого проти, бо це на хорошу справу.

Його погляд стає проникливим.

— Але, наскільки я розумію, їх тут немає.

Можливо, у чотирнадцять Ґвенді й не була б готова до такого, але зараз вона старша і може відбити випадкову кручену подачу від дорослого.

— Вони обоє сказали, що колись мені доведеться самій забезпечувати себе, і це може стати гарним початком. До того ж, я читаю такі журнали, як тут у вас, — вона показує. — «КОЙНейдж»?

— Угу, угу.

Ленні кладе збільшувальне скло і приділяє їй усю свою увагу.

— Ну що ж, міс Ґвенді Пітерсон, срібний долар Моргана такої давності і майже в ідеальному стані можна продати за ціною від семи­сот двадцяти п’яти доларів до восьми сотень. Але Морган у такому стані… — він хитає головою. — Чесно, я навіть не знаю.

Цієї частини Ґвенді не практикувала — та і як взагалі? — але їй дуже сподобався цей старий, тож вона випалює:

— Моя мама працює у сфері продажу автомобілів, і про деякі машини в них кажуть так: «Оцінена на продаж». Тож… ви можете заплатити по вісімсот за кожну? Це можна вважати її ціною?

— Так, мем, можна, — каже він без вагань. — Але чи впевнена ти? Один з великих магазинів міг би…

— Я впевнена. Якщо можете заплатити вісімсот за кожну, ми домовились.

Старий видає смішок і виставляє руку.

— У такому разі, міс Ґвенді Пітерсон, ми укладаємо угоду, — вони потискають руки. — Зараз випишу тобі чек і заплачу.

— Е-е… я впевнена, що вам можна довіряти, Ленні. Мені насправді було б не дуже зручно з чеком.

— З моїм життям, коли сьогодні я в Торонто, а завтра у Вашингтоні, хто тебе звинуватить? — підморгує їй. — До того ж, у мене є приказка: готівка не патякає. А чого Дядько Семмі не знає про наш бізнес, не йде йому на шкоду.

Ленні кладе срібні монети назад до прозорих пакетиків і зникає десь під столом. Щойно відрахувавши шістнадцять хрустких купюр по сто доларів — Ґвенді й досі не може повірити, що це відбувається, — він виписує чек, рве копію і кладе його поверх грошей.

— Я тут ще написав свій номер на той випадок, якщо у твоїх батьків виникнуть питання. Далеко додому?

— Десь із милю. Я приїхала велосипедом.

Він обмірковує це.

— Багацько грошей для молодої дівчини, Ґвенді. Може, набереш батьків, щоб підвезли?

— Не треба, — каже вона, усміхаючись. — Я можу подбати про себе.

Брови старого танцюють від сміху.

— Не сперечаюся, що можеш.

Він запихає гроші й чек у конверт. Складає його удвічі й використовує десь із ярд скотчу, щоб щільно запечатати його.

— Перевір, чи надійно вміщається в кишені, — каже він, даючи їй конверт.

Ґвенді запихає його собі в кишеню і плескає з зовнішнього боку.

— Сидить, як миша під віником.

— Ти мені подобаєшся, дівчинко, справді. Маєш стиль і перчинку. Таку комбінацію нічим крити.

Ленні повертається до торгівця ліворуч від себе.

— Генку, можеш на хвилинку приглянути за моїм столом?

— Тільки якщо принесеш мені содову, — каже Генк.

— Домовились.

Ленні вислизає з-за свого столу та проводить Ґвенді до дверей.

— Ти точно нормально доїдеш?

— Авжеж. Ще раз дякую, містере Ленні, — каже вона, відчуваючи в кишені вагу грошей. — Я дуже вам вдячна.

— Це я надзвичайно вдячний вам, міс Ґвенді, — він притримує їй двері. — Щасти з Лігою плюща.

17

Відщібаючи велосипед від ближнього дерева, Ґвенді мружиться під травневим сонцем. Зранку вона навіть не подумала, що у СВІВ немає велопарковки; та й знову ж, чи часто побачиш, як