Хіба ревуть воли, як ясла повні? - Панас Мирний
IV
ЖИВ-ЖИВ!
Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та в холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться було у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок, та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори — ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він "виродок"; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, в малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку... І росло лихо в його серці — і виростало до гарячої відплати, котра не зна ні впину, ні заборони... Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала — не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякався. Ні бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, а Чіпка дума, що він добрий, а лихі люди його дратують...
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:
— Чи не наняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
— Я вже й сама думаю, — каже Оришка. — Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі — усе самотою, усе собі дома...
— Що ж його на світі робити? — журливо одказує Мотря. — Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо... Якби його наняти, — хоч би менше з'їжі... все б таки хоч на одежину зосталося!
— Як знаєш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла. Багатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
— А збирайся лишень. Чіпко, на завтра в найми, — каже, вернувшись увечері, Мотря. — Годі вдома сидіти та хліб переводити, — пора й самому заробити!
Чіпка — руками й ногами! Та вже Оришка — давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Приняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулась Мотря додому рада та весела.
— А що, дочко? — стріва її Оришка.
— Зоставила... Коли б то шанувався!
— А може, звикне... Дай-то боже! — потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка в Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує — як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: "Піди, Чіпко, загороду почисть". А Чіпка піде на тік, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати...
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка, — узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару в покришку, та й виніс у хлівець... Добре, що люди побачили — залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... Мотря плаче, — вже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір'ю.
— Наняти б Чіпку?
— То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна — і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того, —так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота, та й загадався... "Куди його?!" До роду— близького нікого, а далекий — у панській роботі... Прийшлося Уласові — хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царині та й наставила чабаном.
До його ото став Чіпка підпасичем. І — диво! згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі.
Устане він рано, ще до сонця, набере хліба в торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда все ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положивши на них голову... Дріма ранком.
— Лиско! — гука Чіпка.
Лиско підведе нехотя голову, подивиться на Чіпку — і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло... Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!"
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини, починає снідати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасач — Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята — саме гноття висить на очкурі — позасукувані аж за коліна.
Грицько — козачий син, сирота. Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці — вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв його до себе в поміч коло отари.
Сіда й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі — чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули двері — показався дід на порозі.
— Уже ви, хлопці, тута?
— Тута.
— А що ж це ,овець так мало?
— Згонять.
— А ви снідаєте?
— Снідаємо.
— Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим-часом. умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль — умивається...
Тим часом — світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь східень палкорожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою. Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче в огні, — замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи, — так земля дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець, — потемніє й насупиться її— зелений убір; затихне вітрець — убір заясніє, усміхається...