Червона Офелія - Лариса Підгірна

дивився отак на зоряне небо. Хіба ще під час навчання в Одесі. Там воно якесь низьке, і зорі яскраві, здається, простягнеш руку — і вхопитися можна. А тут — всіяне зірками так само, але високе, не дотягнутися. Подумав, що добре було б отак, просто зараз дивитися на зоряне небо разом з Олесею Біличенко, лежачи на теплій, нагрітій за дня траві.

Зіновій Корневич, мабуть, угадав думки Марка, багатозначно похитав головою, мовляв, хлопче, ми не задля цього приїхали сюди, аби небо розглядати. Попрямував повз чатових до входу.

Вузенький коридор, потім інший. У просторій залі ще один чатовий, зігнувся над тумбочкою, щось пише.

— Ти що робиш? — тихо, але суворо поцікавився Корневич у юнака.

Хлопець умить виструнчився і папірець, на якому він щось черкав, разом із олівцем зник у його долоні.

— Сюди відбирали кращих, зрозумів? — проказав Корневич, простягаючи руку до юнака. — Кращих, а не всіляких жовторотих роззяв та нехлюїв. Дай сюди, що ти там писав!

Хлопець винувато поліз до кишені, куди вже встиг заховати те, що тримав у руці. Витягнув зім’ятий папірець та огризок хімічного олівця. Корневич розгорнув той клаптик: «Бій одлунав, і червоні знамена затріпотіли на станції знов…»

Ад’ютант здивовано підвів очі на хлопця. Мабуть, очікував, що то будуть рядки якоїсь любовної писульки, а не таке…

— Вірші?

— Так точно, — відчеканив юнак.

— Сотня Зубка-Мокієвського? — ткнув йому у груди пальцем Корневич.

Хлопець знову кивнув.

— То чого ж ти, голубе, про червоні знамена пишеш? — поцікавився Зіновій Корневич загрозливо. — Про ворогів України писати, стоячи на чатах під кабінетом головнокомандувача УНР — це вищий рівень зради і глупоти.

— Аж ніяк, пане, — відповів юнак. — То буде вірш про героїчну загибель гайдамаків. Тільки от часу ніяк не вистачає над римою подумати…

— Про гайдамаків, кажеш? — підозріливо перепитав Корневич, знімаючи з голови хлопця шапку. Під нею виявився козацький оселедець. — Ну-ну… — протягнув Корневич. — Про гайдамаків — це добре. Покажеш мені, коли напишеться. Тільки зараз — ні-ні! — помахав перед обличчям юнака вказівним пальцем. — Зрозумів, гайдамако?

Марко з полегшенням зітхнув, коли вони, нарешті, рушили далі. Чатовий, що під час несення варти біля кабінету головнокомандувача пише вірші, хай навіть і патріотичні, видався йому хлопцем приємним та щирим, але через отаких замріяних поетів-вартових і стається лихо. Марко то знав із власного досвіду. Підкрастися до такого та черкнути ножем по шиї — робота кількох секунд. А далі можна не те що кліше, а маму рідну винести.

Кабінет головнокомандувача втопав у тютюновому диму. Маркові аж очі защипало. Петлюра, освітлений зеленкуватим світлом лампи, сидів у тому мареві за масивним столом, перебирав разом із Снігірівим якісь папери. Його обличчя мало вигляд замислений і стомлений. Таким він і запам’ятався тим, хто зустрічав отамана сьогодні на пероні — непримітним, стомленим, у наглухо застібнутому френчі. Якби не знали, що то сам головнокомандувач Симон Петлюра, то й не впізнали б. Тому й прибув звечора, аби без помпи та урочистостей. Й одразу — до справ.

Збоку, майже на самому краю столу, тулилося дві склянки з чаєм у срібних підстаканниках. Кожного разу, коли Петлюра перегортав новий аркуш, здавалося, що зараз він зачепить ті склянки ліктем, і вони полетять на підлогу, наповнивши дзенькотом тишу кабінету.

— Де вас чорти носять? — проказав Петлюра до Корневича і, вказавши на стілець поруч, додав: — Сідайте, сідайте! Сідай, Марку! Ситуація така: викрадено кліше для друку грошей, — почав без передмов. — Кліше 250-гривневої купюри! Планували в роботу запустити оце днями. Зіновій мені доповів, що тебе ознайомили із ситуацією й текстами радіошифровок. Що скажеш? Яка твоя думка?

Марко стенув плечима.

— З текстами шифровок дійсно ознайомлений, пане головнокомандувач. Але про те, що днями до друку готується 250-ти гривнева купюра, мені не було відомо. Чую про це вперше.

Корневич поник головою, поглядаючи з-під лоба то на Марка, то на Снігіріва.

— Інакше я б сказав, — додав Марко, — що крадіжку, напевне, можна було попередити.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Снігірів. — Яким чином? Варти там було достатньо. Кліше просто винесли і, вочевидь, свої.

— На цю думку мене наштовхнув текст шифровки, яку ви мені показували, — відповів Швед. — Пам’ятаєте рядок «Але, о сльози, почувань перлини! Обернуті в скарби твої провини»… Обернуті в скарби твої провини, — повторив він. Інтерпретувати цей рядок було б не так складно, якщо знаєш, що днями до друку готується великий наклад 250-гривневих купюр — пряма асоціація зі скарбами. Але мені про це ніхто не сказав.

— Не думаю, що Марку про це треба було конче знати, — промовив Снігірів. — Друк купюри мав відбуватися у цілковитій секретності.

Петлюра спересердя ляснув долонею по стільниці, аж ті склянки з чаєм підстрибнули.

— А про що йому ще не треба знати, Борисе? Він тут не хлопчина на побігеньках! — а далі, вже спокійніше: — Корневич, накажіть заварити чаю та якихось канапок натесати, бо ми тут, вочевидь, надовго сьогодні! Вартових допитали? Що кажуть?

— Усіх вартових затримано, знаходяться під охороною, — відповів Снігірів. — Допитали усіх — ніхто нічого не бачив. Та пролетарська поезія зовсім збила мене з пантелику, пане головнокомандувачу! — винувато й водночас роздратовано проказав Снігірів.

— Поезія, до слова, зовсім не пролєтарська, — відказав Швед. — Нормальний п’ятистопний ямб… Читаючи кожен стовбець на окремому аркуші, я одразу того не второпав, тим більше — польською Шекспіра від роду не читав, але потім зрозумів: це сонет. Сьогодні випадково натрапив — тридцять четвертий.

— От тобі й на! — Снігірів всівся напроти. — То більшовицькі агенти Шекспіром балуються?

— Виходить — так… — розвів руками Марко. — Тільки переклад дуже специфічний. Вірші беруть із збірника, виданого у 1812-му році на приватній друкарні графа Ігнація Мархоцького, у містечку Миньківці. Це видання — раритет. Знайти його можна тільки у приватних бібліотеках. Я сьогодні в тому переконався. До того ж, — продовжив Марко, приймаючи з рук поручника Корневича склянку з гарячим чаєм, — «чорнява красуня», про яку йдеться в інших шифровках — не зовсім грамотний переклад. В оригіналі, у 144-му сонеті, цей вираз звучить як «смаглява леді». Не розумію, чому автор цих шифровок уживає саме «чорнява красуня».

— Тільки Шекспіра нам тут не вистачало! — Снігірів роздратовано відсунув склянку, хлюпнувши гарячим чаєм собі на руку. — Дурня якась!

— У них теж не всі від плуга й борони, — Марко потер стомлені очі. — Є, видать, й інтелектуали, що полюбляють витончену гру…

Марко раптом втупився поглядом у Снігіріва.

— Що таке?

— Річ у тім, що схоже видання Шекспіра я побачив в одній приватній бібліотеці, в домі відомої кам’янецької актриси. Вона