Замах на бродягу - Жорж Сіменон

А що являє собою секретарка Луїза Бурже, яка сама завітала до нього на набережну Орфевр? Досі, крім неї, ніхто не підтвердив, що Фюмаль сам собі писав анонімні листи.

Шофер, на ім'я Фелікс, був її коханцем. Обоє прагнули якнайшвидше побратись і заснувати готель у Ж'єні. Зовсім не виключено, що вона або її Фелікс пограбували свого хазяїна або намагались шантажувати його.

В цьому клятому будинкові у кожного були підстави жадати смерті Фюмаля. Треба ближче познайомитись з життям інших слуг.

Нарешті, за межами будинку був ще Гайярден, який не повернувся додому після відвідин Фюмаля.

— Ви вже йдете, патроне?

— Я повернуся за кілька хвилин.

Його мучила спрага, і, крім того, хотілось вийти й хоч трохи подихати іншим повітрям.

— Замість мене тут поки що буде Ляпуент.

У вестибюлі Мегре довелося відбиватися од журналістів. Вийшовши на вулицю, він побачив перед будинком кілька автомашин з написами «преса» та «радіо». Біля них, на тротуарі, стояв гурт цікавих перехожих та один поліцай в уніформі.

Заклавши руки в кишені, Мегре швидко крокував до найближчого бістро на бульварі Батіньоль. Зайшовши, він коротко промовив:

— Кухоль пива! — Потім набрав номер свого домашнього телефону. — Обідай сьогодні без мене. Вечеряти?.. Сподіваюсь… Ні, нічого особливого…

Можливо, чимало людей потай раділи, що ненависний їм Фердінанд Фюмаль залишив цей світ. Це могло однаково стосуватися і простих службовців, і управляючих, і деяких урядовців.

Мегре не знав, що саме в цю мить на шпальтах багатьох вечірніх газет з'являлися величезні заголовки:

«ВБИТО М'ЯСНОГО КОРОЛЯ».

Газети люблять слово «король» не менше, ніж слово «мільярдер». Нічого дивного — комісар уже встиг довідатись, що Фюмаль тримав у руках третину м'ясної промисловості країни і був безпосереднім хазяїном усіх м'ясобоєнь у північних департаментах.

Кому дістанеться ця велетенська імперія?

З порога бістро комісар побачив зелений вогник таксі, і це нагадало йому про вулицю Франсуа Першого. Він уже послав туди Нев'є, але той чомусь мовчав.

Чудовий привід, щоб поїхати самому і хоч на якусь годину забути про задушливу атмосферу особняка на бульварі Курсель.

Машина зупинилась перед новим розкішним будинком.

— Месьє Гайярден? — перепитала консьєржка. — Четвертий поверх ліворуч, але, здається, його нема вдома.

Мегре зайшов у ліфт і за хвилину вже натискав кнопку дзвоника. Двері відчинила молода жінка в пеньюарі і, довідавшись, хто перед нею, запросила його ввійти.

— Ви й досі нічого не чули про Роже? — запитала вона, коли вони опинились у великому світлому салоні. А ви?

— Нічого. Відколи тут ваш інспектор, я місця собі не знаходжу. А щойно по радіо повідомили…

— Про Фюмаля?

— Так.

— Ви знали, що ваш чоловік мав намір відвідати його вчора ввечері?

Вона була гарна, пишнотіла молодиця років тридцяти.

— Він не мій чоловік, — спокійно відказала вона. — Ми з Роже не одружені.

— Знаю. Я помилився на слові.

— В нього є жінка і двоє дітей, але він не живе з ними вже… стривайте… цілих п'ять років.

— Ви знаєте, які в нього клопоти?

— Я знаю, що його майже зруйнував цей чоловік…

— У месьє Гайярдена є пістолет?

Вона помітно зблідла і не наважилась сказати неправду.

— Так. Він завжди лежить у шухляді.

— Перевірте, будь ласка, чи на місці він зараз. Дозвольте вас супроводити.

Мегре пройшов слідом за нею до спальні, посередині якої стояло широке низьке ліжко з двома подушками, одна з яких була зовсім не зім'ята. Вона відкрила одну шухляду, потім другу, здивовано знизала плечима і почала гарячково висовувати решту шухляд.

— Дивно…

— Він ніколи не носив його при собі?

— По-моєму, ні. Ви його не знаєте? Це дуже смирна людина, веселої вдачі…

— Вас не стурбувало, що він учора не повернувся?

Вона не знала, що відповісти.

— Так, звичайно… Я вже казала про це вашому інспекторові… Але він весь час сподівався викрутитись, позичити десь грошей… Я подумала, що він поїхав до когось із друзів за межами Парижа.

— Де живе його дружина?

— В Нейлі. Я дам вам її адресу.

З цими словами вона написала щось на аркуші паперу і подала його комісарові. В цю мить задзвонив телефон, і вона, попросивши вибачення, зняла трубку. Звідти почувся чийсь такий гучний голос, що Мегре міг, не напружуючи слуху, чути кожне слово.

— Алло! Це мадам Гайярден? Так… Тобто…

— Це вулиця Франсуа Першого, двадцять шість?

— Так.

— Квартира Роже Гайярдена?

Мегре міг заприсягтись, що цей бас належав якомусь бригадирові поліції.

— Так. Я живу з ним, але я не його дружина.

— Чи можете ви негайно приїхати до комісаріату в Пюто?

— Щось сталося?

— Так, сталося.

— Роже мертвий?

— Так.

— Ви не можете сказати від чого?

— Спочатку треба, щоб ви впізнали тіло. При ньому є документи, але…

Мегре зробив знак, і жінка передала йому трубку.

— Алло! Це комісар Мегре з Управління карного розшуку. Розкажіть усе, що знаєте.

— О дев'ятій годині тридцять дві хвилини на березі