Чорний дім - Стівен Кінг

— Там. — Енді дихає настільки тихо, що здається, сам не чує свого дихання.

Він підводиться і прямує до шафи. Чи підкрадався туман на котячих лапках, як стверджував Карл Сандберґ, чи ні, але Енді Рейлсбек перетинає кімнату Джорджа Поттера саме так. Його серце знову сильно б’ється, настільки сильно, що вип’ячена вена посеред його лоба починає пульсувати. Чоловік, котрого він бачив, — у шафі. Цього вимагає логіка. Інтуїція верещить. Якщо той, хто смикав за клямки, — просто старий збентежений чоловік, що потрапив до «Нельсона», заблукавши в тумані, чому він не поговорив з Енді? Чому він заховався? Тому що він, може, і старий, проте не переляканий, ось чому. Не більше збентежений, ніж сам Енді. Той, хто смикав за клямки, — клятий злодій, і він у шафі. Можливо, тримає ніж, який він дістав із кишені свого жалюгідного старого халата. Можливо, вішак, який він перетворив на зброю. Можливо, просто стоїть там у темряві з широко відкритими очима, вигнувши пальці, як гострі кігті. Енді це більше не хвилює. Його можна налякати, ще б пак — він лишень продавець-пенсіонер, а не Супермен, — але коли напруга сягає найвищої точки страху, то вона перетворюється на злість, це те ж саме, що за достатнього тиску вугілля перетворюється на діаманти. От і зараз Енді радше розлючений, ніж наляканий. Він береться пальцями за скляну клямку шафи. Натискає. Вдихає… тоді ще раз… набирається хоробрості, готується… психологічно налаштовується, його онуки сказали б… ще один вдих, на удачу, і…

Низький, лякаючий звук — чи то гарчання, чи то виття — Енді смикає двері шафи так різко, що бряжчать вішаки. Він присідає, підводить кулаки, очікуючи нападу.

— Виходь звідти, ти, клятий…

Нікого немає. Чотири сорочки, один піджак, дві краватки і три пари штанів висять, як мертва шкіра. Пошарпана стара валіза, що має такий вигляд, неначе вона подорожувала у всіх автобусах «Ґрейхаунд» Північної Америки. Більше нічого. Ні, чорт забирай, ц…

Але там щось є. Там є щось на дні, під сорочками. Кілька штук. Близько півдюжини. Спершу Енді Рейлс відходить назад. Він або не розуміє, що бачить, або не хоче розуміти. Тоді до нього доходить, залишаючи слід у його голові, у його пам’яті, схожий на слід від підкови. Він намагається крикнути. Не може. Він пробує знову, але ні, виходить лише хрипле важке дихання з легень, які, здається, стали схожими на задавнений засохлий чорнослив. Він хоче повернутись, але також не може. Він упевнений, іде Джордж Поттер, і якщо він заскочить його тут, Енді кінець. Він побачив те, про що Джордж Поттер ніколи не дозволить, щоб хтось дізнався. Але він не може повернутись. Не може крикнути. Не може відвести очей від таємниці в шафі Джорджа Поттера.

Не може рухатися.

Через туман темніти у Френч Лендінґу почало дуже рано. Зараз приблизно пів на дев’ятнадцяту. Розмиті жовті вогні «Притулку для старих Макстона» схожі на вогні круїзного лайнера під час штилю на морі. Відділення «Маргаритка» — рідний дім для чудової Еліс Везер і для зовсім не чудового Чарльза Бернсайда. У Піта Векслера і Буча Єркси закінчилася їхня денна зміна, тож вони обоє пішли додому. Зараз за столом сидить Віра Хатчінсон, широкоплеча блондинка, волосся якої знебарвлене пергідролем. Перед нею книжка з кросвордами. Наразі вона ламає голову над «№ 6» по горизонталі: рудий домашній кіт, наприклад. Сім букв, перша «Ґ», третя «Р», шоста «Л». Вона ненавидить такі позарозумові слова.

Двері санітарної кімнати відчиняються зі звуком, схожим на свистіння. Віра підводить погляд і бачить, що звідти виходить Чарльз Бернсайд, човгаючи ногами, у синьому халаті й капцях у жовто-чорну смужку, схожих на великих пухнастих джмелів. Вона одразу ж їх упізнає.

— Чарлі? — запитує вона, поклавши олівець у книжку кросвордів і згорнувши її.

Чарлі саме човгає повз неї, щелепа відвисла, довгі патьоки слини теж звисають. Але в нього ще є неприємний вишкір, на який Віра не звернула уваги. Ця людина, можливо, і втратила розум, але кілька звивин там таки ще функціонують. Вона знає, що іноді Чарлі Бернсайд справді не чує її (або не розуміє), але цілком переконана, що іноді він просто вдає, що не розуміє. Їй здається, що так є й цього разу.

— Чарлі, чому ти взув капці Елмера? Ти ж знаєш, що це подарунок від його правнучки.

Літній чоловік — Берні для нас, Чарлі для Віри — човгає далі, у напрямку до «Р18». Він переконаний, що обрав правильний шлях.

— Чарлі, зупинись.

Чарлі зупиняється. Він стоїть на початку коридору відділення «Маргаритка», неначе машина, яку вимкнули. Щелепа відвисла. Потік слини звисає, на ленолеумі одразу ж утворюється мокра пляма поруч із цими абсурдними, але кумедними капцями.

Віра підводиться, прямує до нього, опускається перед ним на коліна. Якби вона знала те, що знаємо ми, то, мабуть, була б не такою запопадливою, щоб підкладати свою білу беззахисну шию під його звислі руки, покручені від артриту, але все ще сильні. Але вона, звичайно ж, не знає.

Вона хапає лівий капець:

— Піднімай, — каже вона.

Чарльз Бернсайд підводить праву ногу.

— О, перестань бути таким йолопом, — каже вона. — Другу.

Берні трохи підводить ліву ногу, саме настільки, щоб вона могла зняти капець.

— Тепер праву.

Віра дивиться на його ступні й не бачить, що він витягнув член із ширінки своїх просторих піжамних штанів і удає, що мочиться на схилену голову Віри. Його оскал стає ще ширшим. Водночас він підводить праву ногу, і вона знімає другий капець. Коли жінка знову здіймає голову, старий зморшкуватий інструмент Берні вже там, де й має бути. Він хотів охрестити її, справді хотів, але для сьогоднішнього вечора, мабуть, уже достатньо пустощів. Ще одна маленька справа — і він вирядиться у світ мрійливих снів. Тепер він уже старий монстр. Йому треба відпочити.

— Ось так, — каже Віра. — Не хочеш сказати, чому один із них брудніший за другий? — Відповіді немає. Вона й не очікувала. — Гаразд, чудово. Повертайся до своєї кімнати або до кімнати для відпочинку, якщо хочеш. Здається, сьогодні дають попкорн і желе. Усі дивляться «Звуки музики». Я поверну капці на місце, і те, що ти їх брав, буде нашим маленьким секретом. Але якщо ти візьмеш їх ще хоча б