Дванадцять стільців. Золоте теля - Євген Петрович Петров

Іполит Матвійович дійшов до сходів і уважно прислухався. На сходах нікого не було. З вулиці долинуло цокання кінських копит, підкреслено гучне і чітке, немовби хтось кидав на рахівниці. Предводитель котячим кроком повернув до кімнати, витяг з Остапового піджака, що висів на стільці, двадцять п'ять карбованців і обценьки, одяг на себе брудний адміральський картуз і знову прислухався.

Остап спав тихо, без сопіння. Його носоглотка і легені працювали ідеально, справно вдихаючи і видихаючи повітря. Здоровенна рука звисла до самої підлоги. Іполит Матвійович, відчуваючи секундні удари височного пульсу, неквапно засукав правий рукав вище ліктя, обмотав оголену руку вафельним рушником, одійшов до дверей, витяг з кишені бритву і, примірившись очима до кімнатної відстані, повернув вимикач. Світло погасло, але кімната була злегка освітлена голубуватим акваріумним світлом вуличного ліхтаря.

— Тим краще, — прошепотів Іполит Матвійович.

Він наблизився до узголов'я і, далеко відставивши руку з бритвою, щосили косо всадив усе лезо в горло Остапові, одразу ж висмикнув бритву і одскочив до стіни. Великий комбінатор випустив звук, з яким кухонна раковина всмоктує рештки води. Іполитові Матвійовичу пощастило не забруднитись у крові. Витираючи піджаком камінну стіну, він тихо пробрався до голубих дверей і на одну мить знову зирнув на Остапа. Тіло його двічі вигнулось і запало до спинок стільців. Вуличне світло попливло по чорній калюжі, що утворилася на підлозі. «Що за калюжа? — подумав Іполит Матвійович. — Так, так, кров… Товариш Бендер помер».

Вороб'янінов розмотав трохи забруднений рушник, кинув його, потім обережно поклав бритву на підлогу і пішов геть, тихо причинивши двері. Опинившись на вулиці, Іполит Матвійович насупився і, бурмочучи: «Діаманти всі мої, а зовсім не шість процентів», — пішов на Каланчівський майдан.

Біля третього вікна від парадного під'їзду залізничного клубу Іполит Матвійович зупинився. Дзеркальні вікна нового будинку сіріли перламутром у світлі нового ранку. У вогкому повітрі звучали глухуваті голоси маневрових паровозів. Іполит Матвійович спритно виліз на карниз, штовхнув раму і безшумно стрибнув у коридор.

Легко орієнтуючись у сірих передсвітанкових залах клубу, Іполит Матвійович пройшов у шаховий кабінет і, зачепивши головою портрет Еммануїла Ласкера, що висів на стіні, підійшов до стільця. Він не поспішав. Квапитись йому було нікуди. За ним ніхто не гнався. Гросмейстер О. Бендер спав вічним сном у рожевому особняку на Сивцевому Бражку.

Іполит Матвійович сів на підлогу, обхопив стілець жилавими своїми ногами і з холодним спокоєм дантиста почав висмикувати із стільця мідні гвіздки, не обминаючи жодного. На шістдесят другому гвіздкові робота його скінчилася. Англійський ситець і рогожка вільно лежали на оббивці стільця.

Треба було тільки підняти їх, щоб побачити футляри, футлярчики і ящички, сповнені коштовного каміння.

«Зараз же на автомобіль, — подумав Іполит Матвійович, навчившись життєвої мудрості в школі великого комбінатора, — на вокзал. І на польський кордон. За який-небудь камінець мене переправлять на той бік, а там…»

І, бажаючи скоріше побачити, що буде «там», Іполит Матвійович зірвав із стільця ситець і рогожку. Очам його одкрились пружини, прекрасні англійські пружини, і набивка, дивовижна набивка, довоєнної якості, якої тепер ніде не знайдеш. Але більше нічого в стільці не було. Іполит Матвійович машинально розворушив оббивку і цілих півгодини просидів, не випускаючи стільця з чіпких ніг і тупо повторюючи:

— Чому ж тут нічого нема? Цього не може бути!

Майже розвиднілось, коли Вороб'янінов, кинувши все, як було, в шаховому кабінеті, забувши там обценьки і картуз із золотим тавром фантастичного яхт-клубу, ніким не помічений, важко і втомлено виліз через вікно на вулицю.

— Цього не може бути! — повторив він, одійшовши на квартал. — Цього не може бути!

І він повернув назад до клубу і почав гуляти вздовж його великих вікон, ворушачи губами:

— Цього не може бути! Цього не може бути!

Вряди-годи він скрикував і хапався за мокру від ранкового туману голову. Згадуючи всі події ночі, він трусив сивими патлами. Діамантова лихоманка докінчила його: він одряхлів за п'ять хвилин.

— Ходять тут, ходять усякі, — почув Вороб'янінов над своїм вухом.

Він угледів сторожа в брезентовім спецодягу і в холодних чоботах. Сторож був дуже старий і, либонь, добрий.

— Ходять і ходять, — по-товариськи говорив старий, якому набридла нічна самота, — і ви теж, товаришу, цікавитесь. І правильно. Клуб у нас, можна сказати, надзвичайний.

Іполит Матвійович змучено дивився на рум'яного старика.

— Так, — сказав старик, — надзвичайний цей клуб. Другого такого ніде нема.

— А що ж в нім такого надзвичайного? — запитав Іполит Матвійович, збираючись з думками.

Старичок радісно подививсь на Вороб'янінова. Очевидно, оповідання про надзвичайний клуб подобалось йому самому, і він любив його повторювати.

— Ну, і от, — почав старик, — я тут у сторожах ходжу десятий рік, а такого випадку не було. Ти слухай, солдатику. Ну, і от, був тут завжди клуб, відомо який, — першої дільниці служби тяги. Я і був тут за сторожа. Нікудишній був клуб… Опалювали його, опалювали, і нічого не могли вдіяти. А товариш Красильников до мене підступає: «Куди, — мовляв, — дрова в тебе йдуть?» А я їх їм хіба, чи що, ці дрова? Старався товариш Красильников з клубом — там вогкість, тут холод, духовому гурткові приміщення нема, і в театр грати сама мука: панове артисти мерзли. П'ять років кредиту просили на новий клуб, та не знаю, що там виходило, шляхпроф[11] кредиту не затверджував. Тільки навесні купив товариш Красильников стілець для сцени, гарний, м'який…

Іполит Матвійович, налягаючи всім корпусом на сторожа, слухав. Він був у напівпритомному стані. А старик, заходячись радісним