За п'ять хвилин до смерті - Анастасія Шишкіна

Я пишаюся ними та впевнена, вони зрозуміють мій вчинок.

— Ви ж знаєте, як я вас люблю, правда? Більше за все на світі! Ви — те, заради чого я жила і дихала весь цей час. Будь ласка, не забувайте про це, — я по черзі поцілувала кожного в чоло. — Я люблю вас.

Присівши між ними, сперлася на чистий краєчок стіни. Головний Закон Всесвіту говорить: для отримання будь-якої речі потрібно віддати дещо рівноцінне. І я готова сплатити свою ціну.

Кинувши останній погляд на своїх хлопчиків, я звичним, відпрацьованим роками рухом, вкотре за останній час, вийшла в Астрал. У цей момент я відчула таку легкість і впевненість у прийнятому рішенні, що не змогла стримати посмішки. Усе буде добре.

Дуже багато часу пішло на те, щоб зібрати всі душі. Хтось не хотів повертатися, як та душа з підземелля гнома, когось треба було ще й вмовити, наче мале дитя (так-так, насамперед це стосувалося Герольда), а когось — просто знайти для початку. Та я не втрачала надії й не сходила з обраного шляху, адже на моїх плечах світилися два вогники, що гріли й додавали сил.

Після повернення в тіло я насамперед із сил, що ще залишилися, наклала регенераційне закляття. Воно м’яко огорнуло кожного, відновлюючи змертвілі тканини та запустивши роботу серця.

— Місію виконано... — жартівливо віддала честь небу, яке так полюбилося мені. — Подбай про них...

Я помирала зі щасливою усмішкою на обличчі, тримаючи рідних людей за руки. Я впоралася!