Оповідання про Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

— А хто замкнув за вами двері?

— Місіс Портер уже лягла спати, і мене ніхто не проводжав. Вхідні двері я замкнув за собою сам. Вікно кімнати, де вони сиділи, було зачинено, але штори не опущено. Сьогодні вранці двері й вікно мали такий самий вигляд, що й учора, тому немає підстав думати, ніби в будинку побував хтось чужий. І все ж таки мої брати збожеволіли від страху, а Бренда лежала мертва, її голова звісилась через бильце крісла. До кінця своїх днів не забути мені цієї картини.

— Факти, викладені вами, вельми цікаві, — мовив Холмс. — Але наскільки я вас розумію, ви не можете запропонувати нічого, що могло б їх пояснити?

— Це якась чортівня, містере Холмсе; так, так, чистісінька чортівня! — вигукнув містер Трідженніс. — Тут не обійшлося без нечистої сили. Щось проникає в кімнату — і люди втрачають розум. Чи здатна викликати такий жах людина?

— Ну, коли те, що сталось, поза межами людських можливостей, — сказав Холмс, — то боюсь, і мені буде не під силу розгадати цей випадок. Однак, перш ніж погодитись з вашою версією, ми повинні перевірити всі природні пояснення. Що ж до вас, містере Трідженнісе, то, як я розумію, ви не мирили з ріднею, бо жили окремо, правда?

— Так воно й було, містере Холмсе, хоч усе вже минулось. Колись нашій родині належали олов’яні копальні в Редуті, але потім ми продали їх і, діставши можливість жити, не турбуючись про завтрашній день, виїхали звідти. Не буду заперечувати, що ми трохи посварились, коли ділили гроші, і це на якийсь час нас віддалило, але потім ми одне одного простили, все забулось, і ми знову зробились найкращими друзями.

— А тепер вернімося до подій учорашнього вечора, який ви провели всі разом. Чи не пригадуєте ви чогось такого, що могло б пролити хоч трохи світла на цю трагедію? Подумайте гарненько, містере Трідженнісе, будь-яка дрібниця може мені допомогти.

— Ні, сер, нічого не пригадую.

— Ваші родичі перебували в своєму звичайному настрої?

— Так. Настрій у них був навіть гарний.

— Чи не були вони людьми нервовими? Чи не з’являлось у них такого відчуття, ніби їм загрожує небезпека?

— Ні, ніколи.

— І ви нічого більше не можете додати, щоб допомогти мені?

Мортімер Трідженніс якийсь час про щось напружено думав.

— Ось що я пригадав, — мовив він нарешті. — Коли ми грали в карти, я сидів до вікна спиною, а Джордж, мій партнер, — обличчям до нього. І от один раз я помітив, що брат пильно вдивляється через моє плече. Я теж обернувся й подивився туди, куди й він. Штори ще не було опущено, і хоч вікно вже зачинили, я розгледів кущі на газоні, й на мить мені здалося, ніби між них щось рухається. Я навіть не зрозумів, людина то чи тварина, але подумав уголос, що там хтось є. І коли я спитав Джорджа, куди він дивиться, він відповів, що йому теж так здалося. Оце й усе, що я можу вам сказати.

— І ви не вийшли подивитись?

— Ні, ця дрібниця видалась мені не вартою уваги.

— Отже, йдучи від них, ви не передчували ніякого лиха?

— Ніякісінького.

— Мені не зовсім зрозуміло, як ви так швидко почули новину про нещастя.

— Я встаю рано і, як правило, перед сніданком гуляю. Сьогодні вранці, тільки-но я вийшов з дому, мене наздогнав у своєму екіпажі лікар. Він сказав, що стара місіс Портер прислала по нього хлопця і просить його негайно прибути до неї. Я вскочив в екіпаж, сів поряд із лікарем, і ми поїхали. Приїхавши, ми зразу ж кинулись до тієї жахливої кімнати. Свічки й вогонь у каміні, очевидно, давно вже погасли, і мої брати до самого світанку сиділи в темряві. Лікар сказав, що Бренда померла не менше як шість годин тому. Ніяких слідів насильства. Вона сиділа в кріслі, перехилившись через бильце, і обличчя в неї було спотворене лютим жахом. Джордж і Оуен то співали уривки з різних пісень, то бурмотіли щось нерозбірливе, немов дві великі мавпи. О, дивитись на це було жахливо! Я не міг цього витримати, а лікар став білий мов крейда. Він аж знепритомнів і впав у крісло — добре, що нам не довелось доглядати за ним, як за хворим.

— Неймовірно... просто неймовірно! — промовив Холмс, підводячись і беручи капелюха. — Як на мене, то найкраще зараз — не гаючись іти в Тріденнік-Уорта. Мушу признатись, мені не часто випадало стикатися з випадком, який на перший погляд здавався б таким незбагненним.

Того ранку ми мало просунулись у своїх розслідуваннях, проте їх початок затьмарила подія, що справила на мене найгнітючіше враження. Ми йшли до місця трагедії звивистим сільським путівцем. Почувши торохтіння карети, що наближалась до нас, ми зійшли на узбіччя, щоб пропустити її. І от, коли карета порівнялася з нами, я на мить побачив за зачиненим віконцем страхітливо спотворене, з вишкіреними зубами обличчя, що глянуло на нас палаючими очима. Ці непорушні очі й зціплені зуби промайнули повз нас, мов жахне видіння.

— Мої брати! — вигукнув Мортімер Трідженніс, блідий як смерть. — Їх везуть у Хелстон!

Ми, заціпенівши, провели поглядом карету, що котила путівцем, потім знову рушили до лиховісного будинку.

Це була велика й світла оселя, швидше вілла, ніж котедж, з чималим садом, де завдяки м’якому корнуольському клімату повітря вже було напоєне запахом весняних квітів. У цей сад і виходило вікно вітальні, а через нього, як запевняв Мортімер Трідженніс, і проникла нечиста сила, сама поява якої затьмарила розум тих, хто там перебував. Перш ніж зійти на ганок, Холмс повільно й замислено пройшовся доріжкою перед будинком і поміж квітників. Пам’ятаю, він так поринув