Tattoo. Читання по очах - В'ячеслав Васильченко

– А я вже й скучив за Оленою, – почав нити Лисиця.

– Від учорашнього вечора? – пожартував донкор.

– Від сьогоднішнього ранку, – поправив, інтригуючи, Богдан.

– Ого! – присвиснув Марченко. – То ви там по-дорослому…

– Та… трохи…

– Господь на допомогу.

– Дякую! Нехай. Я завжди «за».

– Не даремно приїхали? – нарешті видав Ігор те, що турбувало.

– Ні, – відрізав професор. – Думаю, що ні. Сходимо на виставу. Придивимось. Та й після можна погомоніти з цирковими. Принюхатись.

– А якщо Вуєнс нас технічно здав? І Окан тепер причаїться?

– Не думаю. Вуєнсу нема сенсу. Та й Белли він боїться. У нас же на гачку. А в Окана іншого виходу немає. Без третього тату ритуал втрачає магічну силу. Та й між другим і третім тату має пройти не більше семи днів. Стоп! А якщо Метальник нас побачить? Спалимо всю «операцію»…

– Оце вже погано. Ану зачекай! – Марченко залишив ложку в білій масі й дістав телефон. Кілька звичних рухів – і виклик, відбившись від супутника, вже летів до «шановного абонента». Та хто він, Лисиця поки не знав.

– Привіт! – розцвів донкор, коли з того боку відповіли. – Чим займається найактрисніша з усіх актрис?

Лисиця не чув відповіді, але, схоже, вона Ігоря повеселила.

– Це вже з третім? – здивувався крізь усмішку «телефоніст». – І це ще далеко не межа? – Пауза. Слухає. Їсть десерт. – Ого! Знімаю капелюха. Це потужно. Третій, здається, режисер? Російський наче ж? А чим цей не такий? – Пауза. Слухає. Сміється. Їсть десерт. – Тоді він гад. Як можна головну роль віддати не дружині коханій, а взагалі невідомо кому? Я б теж за таке розлучився. Молодець! Правильно зробила. Знайдеш кращого. Тільки одразу – в Голлівуді. – Пауза. Слухає. Їсть десерт. – Чому? Бо ти красуня, яких мало. Талановита до всього. – Пауза. Слухає. Їсть десерт. – Облиш. Вони ще не знають, яка в тебе світла і щира душа. – Пауза. Слухає. Сміється. – Хіба? Не вірю. Тільки тілом переймаються у нас. Ну, і в Росії. А там… – Пауза. Слухає. Їсть десерт. – Та ну. – Пауза. Слухає. – Щось ти мені не подобаєшся. Розчарування? Це не надовго. Треба просто пережити. Закрутити новий роман. – Пауза. Слухає. – Ха-ха!.. Добре. Я подумаю. Слухай, а ти ж колись в театрі працювала, у тебе гримери знайомі залишилися? – Пауза. Сміється. Слухає. Їсть десерт. – О! Супер! Мені зараз дуже треба. Терміново. – Пауза. Слухає. Їсть десерт. – Шикарно. – До Богдана: – Запиши!

Лисиця виловив з «ARMANI» блокнот з ручкою і приготувався.

– Давай! – відмахнув Ігор невідомій співрозмовниці і перетворився на «транслятор».

Богдан, що чув, записував. Спочатку цифри. Потім вивів «Мінфера».

«Цікаве ім’я, – подумав. – Головне – рідкісне».

– Ну, добре, – закруглявся Марченко. – Радий чути. Вірю, що в тебе все буде добре. І спроба номер чотири не підведе. – Пауза. Слухає. – Номер п’ять, як у пісні? Гм… Нехай і так. Цілую.

Заховав телефон до кишені куртки й подивився на запис.

– Ага. Мінфера. Що за ім’я? Татарське?

– Наче.

– А чому не питаєш, до кого дзвонив і навіщо?

– Трохи здогадуюсь. Але ти зараз і так скажеш.

– Розумний, шайтан.

– Ще б пак! Ми, українці, всі такі. Ну, майже…

– Красуня одна… – кивнув у безмежність. – Колись на телебаченні донецькому працював. Була в біографії ще й така сторінка. Недовго, правда… Ранкове шоу вів. Разом з Анфісою. Так її звали. Яка цукерочка!.. – Заплющив очі й замріявся. – Ех… Її з Луганського театру генеральний привіз. Пригледів – і зарахував штатною коханкою. А тут я підліз, мачо несподіваний. Думав, що вб’ють. У нас тут багато не балакають. Але Господь заступився. Вигнали тільки. Але я не в накладі. Той гріх такий солодкий був. Суперова мамзель. Народжена для ліжка. – Ігор знову задумався. Спогади запустили слайд-шоу. Справді, класно там було донкорові. Он яке блаженство на фейсі.

Та довго кайфувати Ігор не мав права.

– Зараз їдемо «на театр», – намалював картину майбутнього він. – Шифруватися. І мадам Мінфера нам поможе. Або порекомендує когось.

– Дзвони. А я з «кайфом» оцим білим розберуся. Бардзо смачно!

Далі діяли за планом. Кожен своїм. Лисиця «уклав» десерт. Ігор домовився з гримером. Почувши, від кого до неї дзвонять, Мінфера зраділа й пообіцяла виконати будь-яку примху. Просто за усмішку. А такого добра у «журналістів» – хоч греблю гати.

Марченко порадився з картою. Та з радістю підказала, як проїхати до музично-драматичного театру. Це ж дуже просто. Газуй на вулицю Оборонну, 11. Так, так і отак.

Мінфера зустріла біля входу й повела повз білосніжні колони у свої володіння. Вона виявилася доволі міцною фарбованою шатенкою. І справді татаркою. Кримською. Яка народилася й виросла в Луганську. Сказала, що рада за Анфісу. Ну, не в тому сенсі, що та знову розірвала пута Гіменея (хоча – хто його знає?). А в плані акторської кар’єри. Людина активно знімається в Росії. Хай і в «милі». Але простоїв немає. Не закисає без роботи. А це для «творчої одиниці» ну дуже важливо. Потім, поглянувши на «глину», з якою мусить працювати, сказала, що треба по півгодинки на кожного. Щоб якісно вийшло. І заходилася чаклувати.

Лисиця захопився молодою жінкою. Назвати її чарівницею – образити. Це щось неймовірне. Стежити за вправними й вивіреними рухами – одне задоволення. Чи навіть два. Лисиця ж ніколи не бачив, як ця феєрія відбувається, коли з молодої жінки виходить ветха бабуся, а з літнього чоловіка – непосидючий живчик. Але тепер воно – ось. Перед очима. І зараз із «мена в розквіті сили» вмілі руки вималюють «мена в розквіті сили й таланту», але із чорною з проблисками сивини бородою і такими ж вусами.

Коли образ був готовий, Мінфера купила в автоматі еспресо американо (сказала: «Своя закінчилася». Лисиця хотів зганяти в магаз, але жінка зупинила, бо вона бере тільки «арабіку» і тільки у перевірених людей; нічого; переб’є голод цією бурдою) і дістала довгу з червоними мотивами пачку «Vogue». «Мить “Воґ” – і вечірнє місто у вуалі ароматних обіцянок» – прочитала театрально вона. Коротко клацнула зеленава запальничка з логотипом «Місто-банку» – маленьке свято почалося. З повітрям почав змішуватися ароматизований сигаретний дим.

Ігор розглядав себе у великому дзеркалі й усміхався в чужі вуса та бороду. Лисиця сміявся відкрито. Донкор на зовсім трошки перетворився на штатного театрального лиходія. Справжнього. Колоритного. Хоч зараз на сцену. Кудись у «Дона Карлоса» чи «Риґолетто». Мінфера – без базару – майстер. Профі вищої проби. У нормальній країні мала б шану і гроші. Тут же – лише захоплення від таких заїжджих (чи й своїх) «лопухів», як ось цей наївний професор.

– Красень! – затяглася молода жінка, випустила дим і відпила з паперового стаканчика в рожевих візерунках.

– Шедевральний, – підхопив Богдан.

– А мені подобається, – з образою в голосі відреагував Ігор. – І тепер точно ніхто не впізнає.

– Абижаішь, начяльнік, – роздушила недопалок у паперовій тарі жінка. – Хоч зараз «Оскара» в зуби.

– У зуби – ні, – погладив чужу рослинність на своєму обличчі Марченко. – Боляче.

– Сідайте! – підштовхнула до крісла Лисицю. – Що ж із вас виліпити? – задивилась на «дзеркального професора».

– Ну, якщо з мене Карабас-Барабас вийшов, – почав Ігор, – то з Богдана пуделя якого-небудь. Артемона.

– Пуделя не хочу, – огризнувся Лисиця. – Я ж не Алекс.

– Це точно, – підтвердив «Карабас-Барабас».

– Зараз-зараз, – заспокоїла обох Мінфера, узявши професорову «макітру» з боків та уважно дивлячись на неї в дзеркало. – Живим я вас не випущу точно.

– Ніхто й не сумнівається, – вимовила затиснута в долоні голова.

– Гм… Правильно, – хитнулася постать гримерши, але одразу ж і завмерла. – Ну, пудель не пудель, а… – Пауза. – Я зараз.

Молода жінка вийшла й повернулася з повним чогось пакетом синього кольору із жовтим логотипом кави «Tchibo».

– Лисина відразу ні? – грайливо запитала у Лисиці.

– Категорично! – злякався «пацієнт».

– А чому? – зрадів «бородань». – Поекспериментувати.

– На собі не хочеш? – повернувся до нього Богдан.

– Так я ж уже, – показав на бутафорні зарості. – Закомпостовано!

– Подякуй.

– Гаразд, – посерйознішала Мінфера. – Можна й довге кучеряве волосся.

Лисиця скривився.

– І обличчя в чорний колір, – не вгавав «театральний лиходій», розсіваючи довкола креатив. – Стильно.