Спляча красуня - Андрій Гуляшки

Начальник третього прикордонного району запропонував йому на відповідь свої сигарети.

Відтак вони відсалютували один одному, як належить за статутом, і зустріч закінчилась.

Дощ лив на зорану і стоптану смугу. Опівдні в районі оборонної споруди «Момчил-2» було помічено особливе пожвавлення. Офіцер контррозвідки знайшов неподалік від плацу предмет, що своєю формою дуже скидався на касету з-під плівки для кінокамери. Предмет цей лежав під возом, яким приставляли на кухню продукти зі складу, розміщеного в північній частині плацу, неподалік від дороги, яка вела в Момчилово через село Тешел.

Майор N був досвідчена людина. Він надів рукавички, взяв касету за обидва кінці й ахнув від задоволення: і лицьовий, і внутрішній боки були сухісінькі — отже, відбитки пальців не стерлися. Офіцер упакував касету, наче коштовну річ, і, наказавши своїм помічникам з'ясувати, чи є у когось із прикордонників підрозділу фотоапарат, почав вивчати місцевість навколо складу.

Шукати слідів на землі було марно — дощ не вщухав ні на хвилину. Трав'янисті місця перетворилися на болото. Землю вкривали великі і малі калюжі, по яких невпинно періщили дощові струмені, і вода в них кипіла, беручись бульками.

Майор N обійшов склад і почав крок по крокові обстежувати колючу огорожу. Плац у цьому місці був обгороджений двома рядами колючого дроту, між якими зяяв рів завглибшки з метр, наполовину заповнений каламутною дощівкою. Точно за складом обидва дроти було перерізано, і кінці їх стирчали над ровом.

Невідома особа, яка приїхала з боку Момчилова чи Тешела, непомітно для дозору пробралася під покровом дощової ночі в розташування охоронної зони, причому, можливо, зробила це саме тоді, коли охорона займала дугасту позицію на південь від об'єкта. Певно, ця особа й була власником загубленої касети.

Через годину майор N мчав на джипі до найближчого військового аеродрому, звідки вилетів спеціальним літаком У Софію і о третій годині дня вже доповідав полковникові Манову, начальникові відділу державної безпеки, про диверсію в районі оборонної споруди «Момчил-2».

Отже, наші з Авакумом дороги знову зійшлися — якщо вузеньку стежку, по якій в'ється моє життя, взагалі можна назвати дорогою.

Інколи я думаю: чи випадково це діється? Чи випадково я виходжу на високий берег, під яким хлюпоче повновода ріка Авакумового життя? Чи все це роблю навмисне, щоб хоч у сяйві чужої слави й самому здаватися кращим? Або просто, натрапивши на визначну знахідку, хочу скористатися з цікавості, яку вона викликає у людей?

Але я зовсім не романтичний на вдачу, щоб думати про такі поетичні речі! Ділове чуття ветеринарного лікаря примушує мене міркувати інакше. Скажімо, комусь спало на думку відвідати картинну галерею, подивитись творіння славнозвісних художників. Походить ця людина по залах, постоїть біля картин, щоб потім піти і більше ніколи сюди не повернутися. Певен, що така людина попала в галерею випадком. Інший глядач приходить і двічі й тричі, з цікавістю, що заслуговує на похвалу, розглядає все виставлене й на все милується з найщирішим захватом. Ця людина приходить у галерею не випадком, але інтереси її мають загальний характер, вона дуже схожа на учня, який з усіх предметів дістає тільки шестірки [Шестірка — найвища оцінка в болгарській школі]. А третій учащає в галерею, але поводиться зовсім інакше: обкине швидким поглядом більшість картин, байдуже мине кілька залів, щоб прикипіти і очима, і серцем до тих самих полотен, до творів тих самих художників. Як видно, ці полотна випромінюють щось таке, що приваблює його, і саме біля цих картин, а не біля інших він гамує духовну спрагу, яку постійно відчуває. Ось чому він учащає в галерею і стоїть біля тих самих картин. Він не милується, а живе ними.

Хіба можна сказати, що така людина — випадковий відвідувач?

Отак я розмірковую щоразу, коли моя дорога випадком сходиться з дорогою Авакумовою.

Тепер, коли події відійшли у минуле, я маю переказати їх, звичайно, як сторонній глядач — від третьої особи. Але як той глядач, що часто приходить у галерею, щоб подивитися на картини улюблених малярів.

Перш ніж перейти до суті цієї історії, певно, слід хоч коротко нагадати про давні події, бо тепер, коли я дивлюсь на них з більшої відстані, в мене є що додати, аби стали зрозумілими ті моменти з Авакумового життя, які передували даті 27 листопада, згадуваній у цій розповіді.

Авакум досі жив у будинку підполковника запасу лікаря Свинтили Савова на вулиці Латина... Йому була до душі тиша відлюдної вулиці, яка межувала з сосновим бором. Квартира, яку він займав на другому поверсі, мала веранду, старосвітський камін і цілком відповідала його намірам віддатися тихій і спокійній творчій праці.

Після випадку в Момчилові та гучної ящурної справи керівні органи держбезпеки вирішили тимчасово законсервувати свого таємного співробітника, звільнивши його від оперативної роботи. Він мав певний час пожити непомітно, без усякого зв'язку з службою. Керівництво, природно, мало підстави для такого резервування і вичікування, бо менш як за два роки Авакум викрив і ліквідував двох особливо цінних агентів Об'єднаного центру західної розвідки, і треба було гадати, що агенти центру або вже дізнались про нього, або докладатимуть усіх зусиль, щоб дізнатись. Отже, тимчасова законсервованість була цілком виправдана, корисна як тактичний маневр.

А тут ще ця дещо опереткова історія з Віолетою — племінницею його господаря Свинтили Савова. Авакум ставився до її кохання так, як, наприклад, сучасний глядач ставиться до оперет Кальмана або Штрауса — музика зачаровує, викликає спогад про весняні ночі й молодість. Це чудово. Однак розкішні мундири з еполетами і блискучі гудзики, криноліни, наївні любовні речитативи — весь цей сповнений дешевого ефекту і блиску світ насправді вже безнадійно мертвий і безмежно чужий сучасному глядачеві. Непідробна принадність дівчини з чистим поглядом, з іще не округленими плечима і пружними персами, принадність молодості — це чарівна музика доброї давньої класичної оперети. Слухати таку музику неабияка розкіш.

Але грати роль закоханого в мундирі з еполетами, який пропонує